Валерій Олександрович Шевчук - Птахи з невидимого острова (збірка), Валерій Олександрович Шевчук

— Цей твій собака стільки жере, що свиню можна було б вигодувати.

— А де його дінеш? — відповів, обкусуючи рибину, старий. — Та й польза од нього є. Гавкне пару разів — і злодіяка у двір уже не полізе.

Я зі смаком їв голівки. Старі кидали їх мені методично, в міру того, як з’їдали рибу. Цей ритм якраз мене задовольняв: тільки-но ковтав пережоване, як під ніс падала нова голівка. Окрім того, розмова старих поступово почала мене зацікавлювати.

— Той і сьогодня приходив, — сказала баба.

— Це вже, мабуть, заміж піде. Бач, і кота не нагодувала…

— Хтозна чи й піде. Казала Буймустручка, що той жонатий.

— То чого ж йому од неї тра?

— Чого тра, чого тра? Сам луччий був? — обурилася стара.

— Дуже я тягався по молодицях.

— А Сонька?

— Ну, раз було, то треба мені цілий вік очі піском закидать?

— Тобі закинеш, — сказала стара. — Щось скоро він сьодні пішов.

— Мо’, горшки побили.

— Та ні, тихо було. Я б почула.

— Це коли б вона заміж вискочила, — сказав дід, — то й нам неудобство було б.

— Чого неудобство?

— Діти пішли б, у ягоди почали б лазить… Став тоді паркана, бо вони дідька лисого поставили б…

— Е, коли там ті діти. Он вона знову вилила помиї нам під город, — мовила стара.

— Треба сказать, — відповів дід і гикнув. — Я їй так і скажу: хай свинюшника мені під вікнами не розводить…

Вони більше не кидали мені під стіл голівок, та й з’їв я їх стільки, що мене аж занудило; розмова перейшла до цін на полуниці, а що це предмет для мене нецікавий, я подавсь у рідні пенати, щоб передрімати: на сьогоднішню ніч призначив собі походеньки по сусідствах.

Господиня моя виявилась вже вдома. Вона відразу покликала мене й налила молока, але я те молоко тільки понюхав — після риб’ячих голівок пахло воно мені бридко, — відвернувся й поплентався до фотеля, бо страшенно захотів спати.

— Розбалуваний ти, Маньо, — сказала господиня, і голос її видався мені надзвичайно сумним. — Оце не дати тобі кілька днів їсти, то й сухий хліб смакував би.

Це була правда, але умоглядна: я не володів засобами, щоб оповісти їй про риб’ячі голівки і про те, що молоко після риби пити не зважилася б і вона, коли б не хотіла, щоб шлунок її збурився. Зрештою коли б і міг, не оповів би я про риб’ячі голівки і з іншої причини: господиня, котра таки добре мною опікувалася, була б неприємно вражена, довідавшись, що я вряди-годи побираюсь у діда й баби, — між ними, як це звичайно буває між близькими сусідами, були натягнуто дипломатичні стосунки. Така властивість людського існування непомірно мене дивує: маючи тенденцію з’єднуватися для життя родинного, вони, як і ми, до речі, часто до близького сусідства ставляться вороже. Знову ж таки, маючи сусідську непримиримість, вони складають, як доводилося мені читати, спільноту кутка чи й вулиці, міста чи й держави — обшири, які уявити мені важко.

Я міркував про це, вмостившись у фотелі; перед сном корисно дати хоч малу гімнастику мозкові. Вже сутеніло, і в кімнаті плив синій, прозорий присмерк; можливо, саме він прикликав сюди господиню. Вона підійшла до мене, взяла на руки, сіла у фотель і тяжко задумалася. Сиділа майже нерухомо в сутінку, самотня й печальна, я б дав собі лапу одрубати, що думала вона про Переходовця, а може, просто про складні житейські перипетії; обличчя її в тому сутінку було таке зворушливо гарне, що, хоч я і маю інші естетичні поцінники, годі було того не помітити. Отож мені подумалося крізь дрімоту: а що, коли б мав я казкові антропогенетичні якості? Тоді, можливо, постав би перед нею прегарним парубком і знайшов би, як її утішити. Однак про такі перетворення можна тільки прочитати у книжках: хоч би як там хто старався, а з власної шкури вийти живій істоті годі; через це я тільки й міг, що помуркати й потертися об її руку, але сьогодні вона була незвично заціпеніла і не мала охоти зі мною гратися. Я уже дрімав, через що втрачав відчуття реальності: мені здалося, що господиня моя перетворюється на камінь, що вона стала така ж холодна, і коли я не розплющу очей, так воно справді й станеться. Я з натугою роздер повіки і раптом вразився: у сутінку, як два самоцвіти, горіли її сині чудові очі, і не було в тих очах ні сліз, ні сміху, а тільки той-таки рівний, холодний і напрочуд печальний вогонь.

12

Через кілька днів у нашу хвіртку ступила маленька, тонка жіночка з великими, трохи перестрашеними очима на дрібному личку. Я сидів тоді на дубовій гілці, по-філософському оглядаючи світ, а що жіночка була мені незнайома, спершу не зважив на неї, запримітивши тільки оті незвично побільшені її очі. Господиня моя в цей час домивала дошки ґанку, які після миття свіжо й гарно засвітліли прожилками. Жіночка несміливо зупинилася біля господині.

— Вибачте, — сказала вона неголосно. — Чи не ви Тетяна Платонівна?

— Я, — розігнулася біля порога господиня.

— Вибачте, — знову сказала жіночка. — Я Леоніда Поліщук, дружина Володимира Поліщука.

— Ах, це ви? — утерла з лоба піт господиня. — Чогось хотіли?

— Мені дуже незручно, — зовсім тихо сказала Леоніда, — але я хотіла б побалакати з вами.

— То прошу! — зробила досить холодний жест господиня, і я це сприйняв як запрошення і для себе: таку розмову пропустити я не міг. Стрибнув притьма з гілки на город, вибивши в ньому ямку, і не встигла Леоніда витерти біля порога ноги, як був я уже в хаті; звісно, лап я не витирав, хоч добре замастив їх землею. Однак нагальність справи вибачала таку мою нечупарність — я аж тремтів од цікавості. В моєму розтривоженому мозкові вже миготіли картини жіночої баталії, і для застороги я чкурнув під стіл, щоб на всякий випадок мати сякий-такий прихисток та й на очі не дуже налазити.

Господиня увійшла в хату перша, а за нею несміливо переступила поріг Леоніда.

— Мені дуже незручно, — сказала вона тим-таки дитячим, трохи зляканим голоском. — Але все це так раптово звалилося на мою голову!.. Я довго зважувалася, перш ніж прийти до вас; знаєте, така дурна ситуація, — вона смикнула утлим плечиком, — і нелегко мені, повірте. Всі про вас так гарно говорять…

— Сідайте, — перебила її господиня і показала на мій фотель. Мені це, як завжди, не сподобалося: замість належати виключно