Річард Адамс - Небезпечнi мандри

Споночіло, і дощ перестав. Ліщина з Чорнобілем вернулися назад, до пологого бережка за мостом. Гроза посунула на схід, і небо очистилось від хмар, стало легше дихати. Але настала фу-Інле, коли останній проплив попід мостом Кучма в супроводі Срібного й П’ятого. Він насилу тримався на воді, а допливши до загорожі, перевернувся горічерева, мов дохла рибина. Та коли його винесло на мілке, Срібний допоміг йому стати на лапи. Ліщина й ще дехто кинувся йому назустріч, але Кучма відрізав їм у своїй звичній грубуватій манері.

— Геть з дороги! — рикнув він. — Як засну я зараз, Ліщино, то ти не смій мене будити, а то сам Фрітх тебе не врятує!

— От бачиш, як у нас ведеться! — сказав Ліщина Чорнобілеві, що вражено витріщив очі. — Помалу звикнеш до цього. А зараз пошукаймо сухе місце, якого ще ніхто не назорив, та й собі поспимо!

Кожен сухий п’ятачок на березі позаймали купки наморених, поснулих кролів. Трохи попошукавши, знайшли повалене дерево, у якого з одного боку відійшла кора. Вони пролізли попід листям і гіллям, втислися в гладеньке вигнуте ложе і вмить поснули.

Прокинувшись уранці, Ліщина зразу ж почув прикру вість: уночі померла Трайонлоза. Пропливши разом із нею попід мостом, Сесусіннан допомогла Трайонлозі виповзти на берег і заснула поруч подруги, сподіваючись, що та одужає до ранку. Та коли Сесусіннан прокинулась, Трайонлози поруч не було. Кинулась шукати подругу і знайшла її мертву в очереті над річкою. Певне, бідолашна відчула, що помирає, і відповзла, щоб померти на самоті, як то роблять тварини.

Лиха вість засмутила Ліщину. Так, їм пощастило добути стільки кролиць в Ефрафі й без бою вислизнути з-під носа у Звіробоя. І план вони придумали добрий, але буря та ще страхітливе завзяття ефрафанців мало не звели все нанівець. З усією мужністю Кучми та Срібного їхній задум таки провалився б, якби не Кегаар. А Кегаар саме збирався покинути їх. Кучма був поранений, і його, Ліщинина, нога так не до речі розболілась. Тепер, із кролицями, де вже їм помандрувати так швидко й легко, як мандрувалось від Вотершипа до Ефрафи! Побути б тут кілька днів, поки Кучма піддужчає, а кролиці відпочинуть і звикнуть до непевного життя за межами колонії. Але він розумів, що цей берег, до якого вони пристали, зовсім негостинний. Дарма що дерева й кущі давали кролям надійне укриття, але тут було надто сиро. До того ж десь поблизу пролягала дорога, ще й, мабуть, більша, гомінкіша за всі дороги, які вони бачили досі. Щойно засірів світанок, як загурчали, зачаділи грудуділі, — не далі, як через невелике поле. Особливо лякалися того гуркоту кролиці. А тут іще смерть Трайонлози! Стурбовані гамором і стугонінням землі, кролиці не могли пастись, а тільки ходили до річки дивитися на труп подруги й шепталися про те, який тут дикий та небезпечний край.

Ліщина покликав Ожину на пораду. Той наголосив, що скоро сюди, певне, прийдуть люди і знайдуть човен. І Ліщина вирішив: треба негайно вирушати звідси, знайти безпечніше місце для відпочинку.

Взявши Кучму з собою, він поліз нагору, до порослого моріжком путівця. Там вони побачили Кегаара, що добував слимаків із куща болиголову. Два кролі мовчки наблизились до птаха й стали скубти моріжок.

Десь за хвилину Кегаар заговорив:

— І ось ви добути мам, пане Лішшино! Фсе добре, еге ж?

— Так! Без тебе ми б нізащо не добули собі кролиць, Кегааре! Чув я, що ти вчора якраз вчасно надлетів і врятував Кучму.

— Ага, ага!.. Пане Лішшино, скоро прийти люди! Шо ви робити?

— Ми вертаємося до колонії, Кегааре! Коли б тільки дійти…

— Я для вас усе зробити! Тепер летіти на Велику Воду!

— Чи ж ми побачимо тебе знов, Кегааре?

— Ви йти назад, на горби? Лишатися там?

— Так, ми йдемо туди. І тяжко нам доведеться: нас так багато, а ще ж треба уникати ефрафанських патрулів!

— Ви прийти туди! А потім зима, багато холоду, бурі на Великій Воді. І тоді я вернутись, побашити, як ви жити!

— Ми виглядатимемо тебе, Кегааре! — сказав Кучма. — Звалися нам на голову несподівано, як учора ввечері!

— Так, так! Прилетіти й налякати мам і кроленят-кушменят!

Розгорнувши крила, Кегаар піднявся в повітря і, видавши свій хрипкий крик, полетів на південь. Ліщина й Кучма дивилися йому вслід, аж поки він щез за деревами.

Невдовзі рушили й кролі — через міст, а далі через ліс на північ. Пройшовши зовсім небагато, Кучма зрозумів, що далеко не помандрує. Рана його дуже боліла. Ліщина теж досі кульгав, а кролиці хоч і слухалися й хотіли подолати всі труднощі, нелегко звикали до життя глессілів. Непереливки їм були!

В ці дні — а година стояла напрочуд гарна! — Чорнобіль не раз показав, що він, колишній член Оусли, дечого варт. І незабаром Ліщина вже покладався на нього так само, як і на будь-кого із своїх ветеранів. Вирішивши неодмінно визволити Чорнобіля з Ефрафи, Кучма керувався тільки співчуттям до нещасної жертви Звіробоєвої жорстокості. Одначе з’ясувалось, що коли не принижувати, не топтати гідності Чорнобіля, то він буде на голову вищий за пересічного кроля. Опинившись на волі серед цих добродушно-веселих, лінькуватих чужинців, він, вбачаючи в собі вишколеного ефрафанця, вирішив прислужитися новим друзям усім, що сам знав-умів. Звісно, він виконував усі накази, але не вагаючись висловлював свою думку, надто коли йшлося про розвідку місцевості чи призвістки небезпеки. Ліщина, хто завжди й від будь-кого приймав розумні поради, почав уважно дослухатися до його слів. А вже Кучма — кого Чорнобіль, природно, надзвичайно шанував, — дбав про те, щоб новачок не перестарався у своєму палкому прагненні віддячити добром за добро.

Після двох чи