Кассандра Клер - Місто кісток

– Ну, коли мені було п’ять, я захотів скупатися в спагетті.

– І тато, звичайно, заборонив тобі?

– От, власне, ні. Дозволив. Він сказав, що це не дуже дорого, то чому б ні, якщо я справді цього хочу. Він наказав прислузі набрати у ванну окропу і покласти туди спагетті. А коли все охололо… – Джейс знизав плечима, – я туди заліз.

«Прислуга?» – промайнуло у Клері в голові. Але вголос вона сказала:

– І як все пройшло?

– Було слизько.

– Ще б пак. – Клері спробувала уявити маленького Джейса, що зі сміхом борсається по вуха в макаронах, але не змогла. Без сумніву, Джейс ніколи не сміявся, навіть у п’ять років. – А ще що ти просив на день народження?

– Здебільшого зброю. Цим я тебе не здивую. І книжки. Я багато читав.

– Ти не ходив до школи?

– Ні, – повільно промовив він, не бажаючи обговорювати цю тему.

– А друзі…

– У мене не було друзів, окрім батька, – перебив він. – Більше нікого я не потребував.

Клері витріщилася на нього:

– Жодного друга?

Джейс спокійно витримав її погляд.

– Вперше я побачив Алека, коли мені було десять. Вперше я зустрів однолітка, і він став моїм першим другом.

Дівчина відвела погляд. Вона пригадала прикрий випадок з Алеком, те, як він дивився на неї, говорячи про Джейса: «Він би такого не сказав…»

– Не треба мене жаліти! – Джейс майже вгадав її думки. Клері справді жаліла, однак зовсім не його. – Батько дав мені найкращу освіту. Він показав мені весь світ: Лондон, Санкт-Петербург, Єгипет. Колись ми багато подорожували. – Очі Джейса потьмяніли. – Я ніде не був після його смерті. Окрім Нью-Йорка.

– Щасливий, – вимовила Клері. – А я взагалі жодного разу в житті не вибиралася за межі штату. Мама не пустила мене навіть на шкільну екскурсію у Вашингтон. Тепер зрозуміло чому.

– Боялася, що ти очманієш? Побачиш демонів у Білому домі?

Клері відкусила шматочок шоколаду:

– У Білому домі є демони?

– Та ні, я пожартував, – всміхнувся Джейс. – Гадаю, що нема. – Він знизав плечима. – Інакше їх обов’язково помітили б.

– Мабуть, мамі просто хотілося, щоб я була поблизу. Після смерті тата вона дуже змінилася.

Слова Люка луною зазвучали в голові Клері: «Ти сама не своя відтоді, як це трапилося. Але Клері – не Джонатан».

Джейс запитально глянув на неї:

– Ти пам’ятаєш свого батька?

Дівчина похитала головою:

– Ні. Він загинув до мого народження.

– Добре тобі: ти за ним не сумуєш.

Було б жахливо почути ці слова від когось іншого, але в голосі Джейса вчувався не сарказм, а болюча туга за власним батьком.

– Це не зникло? Тобто ти часто сумуєш за батьком?

– А ти часто згадуєш маму?

Клері не хотіла думати, що мами вже немає.

– Я згадую Люка.

– Це ім’я однозначно несправжнє. – Джейс задумливо відкусив яблуко. – Я все думаю про нього: щось у його поведінці не стикується.

– Він боягуз, – гірко промовила Клері. – Ти ж сам чув. Люк не піде проти Валентина. Навіть заради мами.

– От саме це… – Його перебив довгий протяжний відзвук. Десь далеко бив дзвін. – Північ. – Джейс відклав ножа вбік, підвівся і простягнув руку Клері. Його пальці були трохи липкими від яблучного соку. – А тепер дивись.

Погляд Джейса був прикутий до зеленого куща з лискучими бутонами, під яким вони сиділи. Клері вже хотіла була запитати, куди їй дивитися, та Джейс застережливо виставив руку вперед. Очі його виблискували від збудження.

– Постривай!

З куща непорушно звисало листя. Раптом один зі щільно згорнутих бутонів немов ожив, затремтів, збільшився вдвічі й одразу розкрився. Видовище нагадувало прискорену зйомку: зеленуватий чашолисток розкрився, вивільняючи пелюстки самої квітки, покриті легким блідо-золотавим пилком.

– Ого! – здивувалася Клері й глянула на Джейса. – А вони щоночі розквітають?

– Лише опівночі. З днем народження, Клариссо Фрей.

На свій подив, Клері розчулилася:

– Спасибі!

– У мене щось для тебе є.

Джейс витягнув з кишені якийсь предмет і вклав їй у долоню. Це був місцями відполірований сірий камінець неправильної форми.

– Гмм… – Клері задумливо покрутила камінь. – Знаєш, коли дівчата кажуть, що вони хочуть щось із