Світлана Талан - Спокута

– На Західну, – пояснив Іван. – Везу Марту туди до знахарки. Поїхали з нами, хоч розвієшся.

– Дякую, але не можу, – відповів на пропозицію Роман. – Обіцяв допомогти Миколі, тож весь у справах.

– Та зачекають ваші справи! Ти можеш уявити зимові Карпати?

– Можу лише уявляти, – сказав Роман, – але друга наразі покинути не можу, він і так трохи спізнився. Та й не хочу вам із Мартою заважати.

– Як знаєш, – сказав Іван.

Він сів в автівку й поглянув на Марту.

– Не хвилюйся, – сказав він, помітивши її хвилювання. – Відчуваю, що на цей раз у нас усе вийде.

– Ти телефонував тій жінці? Домовився про зустріч?

– Ні. Запрошував поїхати з нами одного знайомого. У нього нещодавно загинула кохана жінка, тож хотів, щоб він трохи відволікся від тяжких думок.

– І що він?

– Відмовився.

– Може, і нам відмовитися від цієї задумки? Незабаром свята.

– Ні! Зробимо так, як намітили! – упевнено сказав Іван. – До Нового року є ще кілька днів, тож встигнемо дістатися.

– Гаразд, – сказала Марта. – Я так вже стомилася, що згодна на все. Ось тільки тітці потрібно зателефонувати й попередити, що я поїхала від них на деякий час.

…Марті з Іваном довелося попотіти, поки вони дісталися подвір’я знахарки. Угору вела вузька протоптана доріжка, але вночі знову небо трусонуло снігом і стежину добряче припорошило.

– Що ми їй скажемо? – запитала Марта, відхекавшись.

– Я сам буду говорити, – відповів Іван і постукав у двері хатинки.

За мить перед ними на порозі постала жінка у вовняній жилетці та теплій в’язаній хустці. Напевно, жінка звикла до неочікуваних візитів, тож відчинила двері, навіть не спитавши, хто там. Вона кинула швидкий погляд на чоловіка й зупинила на жінці. Очі знахарки дивилися на гостю з неприхованою цікавістю і навіть спантеличено так, що Іван заговорив не одразу.

– Доброго дня! – привітався він.

– І вам не хворати, – відказала знахарка, не зводячи очей із Марти.

– Ми до вас по допомогу, – пояснив чоловік.

– Це ясно, як цей сніг, – промовила жінка, пильно розглядаючи Марту. – Хто б сумнівався? Заходьте.

У будинку знахарка запропонувала гостям присісти й поцікавилась, що їх привело до неї.

– Моя знайома, – сказав Іван, вказуючи на Марту, – втратила пам’ять при пожежі.

– Як тебе звуть? – запитала знахарка, вдивляючись у риси обличчя жінки.

– Марта, – відповіла вона. – Я – Марта Олексіївна Дудник.

– Марта, кажеш? – примружила жінка очі. – Дудник?

– Так. Але… я не впевнена, – розгублено промовила гостя. – Я нічого не пам’ятаю з минулого життя. Ви мені допоможете?

Жінка з надією дивилася на знахарку. Вона почувалася незручно під пильним поглядом знахарки, яка, здавалося, намагається заглянути їй у душу.

– Марта, у тебе є родичі? – запитала знахарка.

– Так. Тітка й дядько. Вони мене лікували після пожежі, – відповіла Марта.

– А чоловік? Діти є?

– Я не знаю, але мені здається, що в мене був… є син.

– Крапля є – то й дощ буде, – пробубніла собі під ніс знахарка.

Марта з Іваном переглянулися, нічого не втямивши зі слів жінки.

– Жіночко, – почав Іван, але знахарка його поправила, зауваживши, що вона пані Марічка. – Я вам добре віддячу, тільки допоможіть їй, прошу вас.

– Бога проси, а не мене, – сказала Марічка. – Усе в його руках, а я лише покірна слуга. Залишай її у мене, я спробую.

– Щиро вам дякую!

– Рано дякувати. Слухай, чоловіче, мене уважно, – сказала Марічка Івану. – Раніше, аніж за три тижні, не приходь сюди. Зрозумів?

– Так! Дякую вам!

– Іди вже! У мене роботи багато, – непривітно промовила жінка. – А ти, – звернулася до Марти, – іди туди! – і вказала на двері до іншої кімнати.

Микола з Романом ще один день витратили на пошуки батьків Лисого. Одні казали, що нібито бачили Кирила нещодавно, інші запевняли, що його давненько не видно.

– Марна справа! – махнув рукою Микола. – Скільки вже часу витрачено на пошуки, і все безрезультатно.

– Як це марна?! – обурився Роман. – Безхатьки кажуть, що бачили його, нехай не зараз, а раніше, тож він десь є! Потрібно, друже, набратися терпіння і продовжити пошуки.

– Мені здається, що я вже перезнайомився з усіма бомжами міста, – зіронізував Микола. – Незабаром прийматимуть за свого.

– Куди далі підемо? – спитав Роман, розтираючи закоцюблі на морозі пальці.

– Пішли кави вип’ємо, хоча б тіло зігріємо, коли на душі холод.

– Не подобається мені твій настрій, – зауважив Роман, – але від кави не відмовлюся.

Чоловіки зайшли в найбільшу кав’ярню і замовили каву та круасани.

– Ось ти кажеш, що всіх вже бомжів знаєш, – сказав Роман, усідаючись біля вікна за столик. – Якось я купив одяг одному з них і пообіцяв роздягнути до