Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

повиростаєте, то підете жити від мами куди можна далі! Десь у інше місце поїдете! А менша, Люда, мене й питає: – А Одеса, це далеко? – Далеко, – кажу. – Ну то я в Одесі житиму…»

Від дня весілля минало вісім років. Переживши черговий переїзд до Наталчиної матері, Денис сказав:

– З мене досить! Я йду жити до своїх батьків, а ти, Наталко, як хочеш, то йди зі мною. А ні, то поки живи з дитиною… сама, тут…

– Давай краще знайдемо й купимо свою хату! Нехай хоч стареньку, аби свою?… – просила його Наталка.

– Де ми на свою хату візьмемо грошей?! Та й люди скажуть, що у нас є дві хати – у батьків, а ми ще й хочемо купляти третю?

– Та нехай люди кажуть, що хочуть! – просила Наталка. – Я так далі жити не можу! І сама теж не хочу… Може, підемо на квартиру?

– В селі – й на квартиру?! – дивувався Денис. – Це вже точно буде об що бабам язики чесати! Придумала ж таке!

А Наталка тоді так сильно хотіла своєї хати, що більше ні про що й думати не могла. Хотіла спокою…

– Якщо вже немає де дітися, то коли хочете – йдіть хоч би і до нас? – таки пропонував свекор.

Але свекруха була проти.

– Я, сину, не залізна! – хитала головою. – Я ще хочу пожити – Наталки сюди не приводь! А ти, як хочеш, то повертайся додому, тільки ж сам.

– Вертайся додому й живи! Досить тобі з’їдатися! – підтримав свекор.

А через місяць йшла Наталка із школи додому, і дорогою її перестріла тітка Ірка, свекрушина сусідка.

– Ну, як там воно, Наталочко, живеться?

– Та…

– Я все знаю, – роззирнулася тітка, чи хто її не чує, – я тобі зараз щось по великому секрету розкажу, тільки ж ти дивись, не проговоришся нікому?!

– Що таке? – не любила Наталка тітку Ірку.

– Це ж твій Денис, я знаю, тепер у своєї матері живе? Але ж він до вас з дитиною хоч приходить?

– Приходить…

– Так от! Вчора приходив до нас Олег і похвалився, що скоро вони Дениса від тебе назовсім заберуть.

– То він і так уже не в мене…

– Та ні, зовсім заберуть, не розумієш? Олег казав: «Вона йому щось поробила!» ну, це – ти понімаєш?… А твоя свекруха: «Ще такого не бачила, щоб так чоловік за кимось мучився! Дениса так і тягне туди, до неї!» А я собі тоді, Наталко, думаю: ну як це чоловіка не буде до жінки, до дитини своєї тягнути? Але собі мовчу, бо ти ж знаєш свою свекруху – візьме та ще й розсердиться? А тоді Олег ще й похвалився, що десь він якусь бабу-знахарку напитав – він же без кінця по тих бабах сам їздить, щось там собі відробляє. То мають наче завтра заставити й повезти твого чоловіка до тої баби, щоб оце вона від тебе його навіки вже відірвала! Бо ще, казала твоя свекруха, що у тебе недобрі очі, що це тільки через тебе наче у них у дворі порча, і корови не ведуться, відколи ви оженились, і…

– Нехай везуть… Перекажіть! Нехай везуть! – бризнула Наталка слізьми.

– Та твоя свекруха без кінця усім каже, що ти – відьма!!! – крикнула тітка Ірка навздогінці Наталці.

Може, й було б воно вже на краще, аби на тому й окошилось. Тільки ж…

На той час Денис таки одумався і напитував у селі для себе хату.

І хоч не рада вже й тій хаті була Наталка, і не любила вже Дениса, як спочатку. Але – як почула, що можуть вони нарешті бути незалежними від батьків і зберегти сім’ю…

Та й дитина дуже любила батька…

– Наталко, ходімо подивимося, я там хату для нас підшукав, – якось перед Покровою сказав Денис.

– Невже?!!! – Наталка аж підстрибнула від радості. Та Денис ту радість пригасив:

– Близько від моїх батьків, коли що треба – аби недалечко йти.

Хату допоміг вибрати Олег…

І подарували батьки на новосілля для Наталки із Денисом меблі – її мати віддала стару платяну шафу, старого зламаного дивана, залізне ліжко і старого стола із літньої кухні; свекруха дивана не дала, натомість виділила для онуки письмового стола із порозхитуваними шухлядами, книжкову етажерку без поличок – десь загубилися, і три «м’яких» стільці – в одному сидіння було відламане, тоненька дощечка з подертою тканиною ледве трималася на двох гвіздках…

Та й хата була добряче-таки стара – майже