Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

Тепер сам священик, мабуть, хотів дещо пригадати, через що й сказав:

- Я давно знаю тебе, княже, ще з того часу, коли ти немовлям лежав у палаті княгині Ольги, а я разом з нею стояв над тобою; вже тоді вона хотіла тебе охрестити, готові були купіль. Євангеліє, хрест, але твій отець Святослав не дав княгині Ользі цього зробити.

Князь Володимир ловив кожне слово, а сам пригадував інший, давноминулий час, коли стояв поруч з отцем, чув:

"А коли, сину, прийде час, що зникне покон отців наших і настане новий покон, отречуться люди Перуна і восхотять Христа, ти не переч їм..."

- Так і пішло, - говорив далі рівним, спокійним голосом священик. - Отець твій Святослав залишився у вірі старій і так загинув, ти все своє життя такожде був у цій вірі...

- Ти осуджуєш мене за це, отче?

- Ні, - одразу ж відповів і лагідно посміхнувся священик, - ти робив що міг, діяв по слову отця, тільки так і мусив жити, робити... Я любив, - закінчив священик, - бабу твою християнку Ольгу, віротерпимого отця твого Святослава, як же мені не любити тебе - їхнього онука й сина?!

- Спасибі, отче! - щиро сказав Володимир.

- Нині ти прийшов до мене з спраглою душею... Знаю, розумію, виджу, княже! Хочеш, скажу... Не токмо тобі, а всім людям Русі важко, не той нині світ, що був раніше, не так живуть люди, як колись, многотрудним стало життя, багатий клопочеться про своє гобино* (*Гобино - багатство.), убогий не бачить щастя на землі, кожен хоче в щось вірити, але як - у єдиній родині отець молиться Перуну, а діти - іному богу. І ти сам, маючи багатство й силу, а підпорою бояр, воєвод, дружину, боїшся життя, не знаєш, як жити... Говори, княже, чи правда це?

Князь Володимир довго думав і нарешті сказав:

- Так, отче, нині мені страшно жити...

- А чому? - запитав священик і одразу ж сам відповів: - Життя змінилося, змінюється, і його не зупиниш, княже. Того, що колись було, вже немає, те, що є нині, таким уже й буде довіку. І кожна людина хоче знати, що тут, на землі, все повинно бути так, як є: князеві своє, бояринові - належне, убогому бог такожде дав усе - тіло, руки, душу...

Широко розплющивши очі, князь Володимир дивився на священика.

- І все це не прийшло само по собі, - тихим голосом вів той, - створюючи дерев'яних богів, людина вже боролася з ними, ці дерев'яні боги допомагали людям колись, але нічого не можуть зробити нині, тільки Христос стоїть на сторожі нового життя, бо він утверждає, що немає на землі власті, аще не від бога. Христос каже: не укради в іншого, а живи своїм, бога бійтесь, князя чтіте.

Священик ясними своїми очима заглядав неначе в саму душу князя.

- Аще людина охреститься, - спроквола говорив він, - бог прощає їй і всі гріхи, содіяні допреже, через купіль вона вступає в життя нове... Аще ж немає життя тут, є життя вічне, рай на небі.

Глибоке зітхання, стогін вирв'ались з грудей князя Володимира.

- За тим я й прийшов до тебе, отче! - щиро сказав князь. - Не вірую... Допоможи мені повірити!

- Добре робиш, княже Володимире... Коли б віра християнська була недобра, її не прийняли б баба твоя Ольга і множество людей руських.

Він накинув на шию єпітрахиль, взяв у руки Євангеліє й хрест.

- Купіль готова, - промовив священик. - Роздягайся, княже, ступай у неї...

Князь Володимир озирнувся на вікна, розчинені двері, за якими темніла постать Вовчого Хвоста.

- Ось я пригашу свічки, - прошепотів священик, - досить і однієї.

У палаті була півтемрява. Князь Володимир швидко роздягнувся, став у купіль.

- Хрещу тебе в ім'я бога-отця, сина й духа святого...

На світанні князь Володимир зупинився біля воріт Гори, зійшов з коня, віддав повідки воєводі Вовчому Хвосту.

Він залишився біля воріт, ждав, доки Вовчий Хвіст не зник на Горі, а потім пішов попід стіною, став край валу, що височів над кручами й Дніпром.

Високо вгорі палала яскравим сяйвом денниця, скрізь по небу примеркали зорі, на сході полотніло, на Горі, Подолі, внизу на берегах, де котив води Дніпро, всюди, як це буває перед світанням, стояла надзвичайна тиша, ніч прощалась з землею.

Ніч не минула марно для князя Володимира, сталось те, до чого він невблаганно йшов, язичеська древня Русь лежала ще навкруг нього, зовсім недалеко, близько від князя бовваніли на требищі в темряві дерев'яні постаті богів, яких він з усіх земель зібрав і поставив тут, але сам він - князь Русі - був уже не язичником, а християнином.

І князь замислився над тим, добро чи зло содіяв, прийнявши християнство, якого ще не прийняли його люди?

У нього була непокрита голова, роса падала з неба, лягала на платно, корзно, робила їх цупкими й важкими, ноги відчували холодок землі.

"Добро чи зло я содіяв? - запитав сам себе князь. - Що скажуть люди, нині сущі на Русі й ті, що прийдуть на ці гори після мене?"

Він не знав, що відповісти на питання, яке так бентежило в цю годину душу, але доконечно розумів, що це не залежало від нього, - є сила в світі й тут, на Русі, яка вимагала, щоб він охрестився; не охрестився б він нині, мусив так і тільки так зробити завтра, якщо ж не зробив би цього й завтра, то вже не з власної волі, а силоміць примусили б його до цього.

Хто ж є Христос? Знає його князь Володимир чи ні? Він подивився вгору на зоряне небо й аж здригнувся - ні, він не бачив там Христа. Не було Христа й тут, на землі, - на кручах Дніпра, в долині, за плесом, де все більше й більше червоніло небо.

Так хто ж він, звідки гряде, що несе? Ні, князь Володимир цього не знає й ще не розуміє, хоч давно вже не вірить отим дерев'яним богам, що все виразніше й виразніше окреслюються на требищі в промінні ще одного світанку, але бачить, кожного дня відчуває, як помирає старий світ, трухлявіють і скоро впадуть у порох старі боги, гряде новий світ, що на знамені своєму