Гі де Мопассан - Твори. Том 1
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він повернувся додому о дев’ятій, пообідавши з Буаренаром, який з приязні не покидав його цілий день.
Лишившись на самоті, Дюруа кілька хвилин міряв кімнату сягнистим кроком. Він був надто схвильований, аби про щось міркувати. Єдина думка володіла його розумом: «Завтра дуель», — але вона не збуджувала нічого, крім невиразного й непереможного хвилювання. Колись він був солдатом, стріляв в арабів, але майже без небезпеки для себе, немов у вепрів на полюванні.
Зрештою, він зробив те, що мусив зробити. Він показав себе таким, яким і треба було показати. Про це будуть говорити, його хвалитимуть, вітатимуть.
Він сказав уголос, як це буває під час великого напруження думки:
— Яка ж він усе ж таки тварюка — той Лангремон!
Потім сів і замислився. Кинув на стіл картку свого супротивника, яку Жак Ріваль дав йому, щоб він знав адресу.
Дюруа знову перечитав картку, як перечитував сьогодні уже разів із двадцять: «Луї Лангремон, вулиця Монмартр, 176». От і все.
Він дивився на ці рядки літер, що здавалися таємничими, сповненими якогось тривожного змісту. «Луї Лангремон»… — Що це за суб’єкт? Якого віку? Який він на зріст? Яке в нього обличчя? Хіба ж не обурливо, що хтось чужий, незнайомий знанацька вдирається у ваше життя — без причини, задля примхи, через стару бабу, що погиркалася з м’ясником.
Дюруа ще раз голосно мовив:
— Яка тварюка!
І застиг, замислившись, втупивши очі в картку. У ньому прокидався гнів на цей папірець, лютий гнів разом із чудним почуттям непевності. Яка ж це безглузда історія! Він узяв маленькі ножиці для нігтів, що лежали на столі, і проштрикнув надруковане ім’я посередині — наче вгородив кинджал у серце супротивника.
Отже, він буде битись, битись на пістолетах! Чому ж він не вибрав шпаги? Тоді б відбувся подряпиною на руці або на плечі, а з пістолетами ніколи не знаєш, чим закінчиться.
Він сказав:
— Ну, годі, треба бути сміливішим!
Від звуку власного голосу Дюруа затремтів і озирнувся навколо. Він починав занадто нервуватись. Випивши склянку води, він ліг, одразу ж погасив світло й заплющив очі.
Йому було жарко під ковдрою, хоч у кімнаті було досить холодно; заснути не вдавалось. Він раз у раз перевертався: п’ять хвилин лежав горічерева, потім лягав на лівий бік, тоді на правий.
Йому все ще хотілося пити. Підвівся, щоб напитись, і його пойнята тривога: «Невже я боюсь?»
Чому його серце калатає від кожного звичного звуку в кімнаті? Коли настінний годинник мав продзвонити, він підскакував від тихенького шарудіння пружини, йому перехоплювало подих, і він мусив розкривати рота, щоб дихати — такий був пригнічений.
Він почав по-філософському обмірковувати, страшно йому чи ні?
Безперечно, йому аж ніяк не може бути страшно — адже він вирішив іти до кінця, твердо вирішив битись і не тремтіти. Однак він почував таке глибоке хвилювання, що спитав себе: «А чи буває страх мимоволі?» І його охопили сумніви, тривога, жах. Коли якась сила, могутніша за його волю, вища, непереможна, опанує його, що ж може тоді трапитись? Що може трапитись?
Певна річ, він стане до бар'єра, бо вирішив стати. А якщо він затремтить? Якщо знепритомніє? Він подумав про своє становище, про репутацію, про майбутнє.
І раптом Дюруа відчув непереборне бажання — подивитись на себе в люстерко. Він знову засвітив свічку. Побачивши своє обличчя в полірованому склі, ледве впізнав себе — так, ніби побачив уперше. Очі здавались величезними, обличчя — бліде як крейда.
Раптом його мозок, мов куля, пронизала думка: «Можливо, завтра о цій годині я буду вже мертвий». І серце його знову шалено калатало.
Він обернувся до ліжка й виразно побачив, як лежить горілиць на тих самих простирадлах, що з них недавно встав; обличчя по-мертвечому спалося, а навік закам’янілі руки вкриті смертельною блідістю.
Ліжко здалося Дюруа страшним; щоб не бачити його, він розчинив вікно і виглянув надвір.
Крижаний холод пройняв його з голови до ніг, і він відсахнувся, задихаючись.
Йому спало на думку розпалити камін. Він поволі роздмухав вогонь, не обертаючись назад. Руки трохи тремтіли, коли він брав що-небудь. У голові паморочилось; думки роїлися роєм, уривчасті образи ставали невловимими, болісними; він перебував у стані якогось химерного сп’яніння.
Раз у раз він питав себе: «Що мені робити? Що зі мною буде?»
Він знову почав ходити, машинально повторюючи:
— Треба бути енергійним, дуже енергійним.
Потім подумав: «Треба написати батькам, про всяк випадок».
Сів, узяв аркуш паперу і вивів: «Любий тату, люба матінко…»
Але ці слова здались йому не досить урочистими для таких трагічних обставин. Він порвав аркуш і написав: «Любі батьки, завтра вдосвіта я битимусь на дуелі, і може статися, що…»
Дюруа не наважився докінчити листа і рвучко схопився з місця.
Думка про дуель гнітила його. Він має битись на дуелі! Уникнути цього вже не можна. Що ж діється в ньому? Адже він хотів битись; цей намір, це рішення були непохитні — а йому здається, що, всупереч усім зусиллям волі, в нього не стане сили навіть доїхати до місця дуелі.
Час од часу його зуби тихенько і якось сухо цокотіли, і він питав себе: «Чи мій супротивник уже бився коли-небудь на дуелі? Чи часто він стріляє по тирах? Чи він відомий стрілець? Чи вправний?» Він ніколи не чув його імені. А проте, коли б цей чоловік не був визначним стрільцем з пістолетів, то він не згодився б отак — без вагання, без суперечки — на цей небезпечний двобій.
Перед очима Дюруа постала сцена дуелі, власна постать і манера супротивника. Він сушив собі голову, намагаючись уявити подробиці бою; і раптом побачив проти себе маленьку, чорну й глибоку дірку дула, звідки має вилетіти куля.
Невимовний розпач нараз охопив його. Все тіло затремтіло, судомно здригаючись. Він стискував зуби, щоб не крикнути, відчуваючи шалене бажання качатися по землі, рвати й кусати все, що трапить під руку. Побачивши склянку на каміні, він згадав, що в шафі у нього стоїть майже літр горілки, бо він зберіг свою військову звичку «морити черв’ячка» щоранку.
Він схопив пляшку й почав жадібно пити просто з шийки довгими ковтками; поставив пляшку тільки тоді, коли йому забило дух. Вона спороишіла на третину.
Щось гаряче, як полум’я, обпекло йому шлунок, розлилось по жилах, заспокоїло нерви, одурманило мозок.
Він сказав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори. Том 1», після закриття браузера.