Стефані Маєр - Сутінки

ми зайшли всередину, мені стало смішно. Справжні арки з надувних кульок та переплетені гірлянди з гофрованого паперу пастельного кольору прикрашали стіни.

— Скидається на декорації для фільму жахів, — тихо загиготіла я.

— Що ж, — прошепотів Едвард, коли ми повільно наближалися до столика, де продавали квитки; він ніс на собі більшу частину моєї ваги, але мені доводилося тягти ногу і, хитаючись, рухати її вперед, — вампірів тут більш ніж достатньо.

Я поглянула на паркет. У центрі сформувалося широке коло, на якому граційно танцювали дві пари. Решта танцюристів притискалися до стін, подалі від них — кому хочеться, щоб його порівнювали з такою величчю. Еммет і Джаспер мали бездоганний і грізний вигляд у класичних смокінгах. Аліса була просто неймовірна у чорній атласній сукні з геометричними вирізами, що оголювали чималі трикутники сніжно-білої шкіри. А Розалія була… Розалія. На неї дивишся — й не віриш очам. Яскраво-червона сукня з гострим викотом, що спускався мало не до талії, залишала спину відкритою, до литок йшла в обтяжку, далі розліталася широким шлейфом з оборками. Мені стало шкода всіх дівчат у залі, включаючи себе.

— Хочеш, щоб я замкнула двері й ви могли спокійно порізати нічого не підозрюючих підлітків? — змовницьки прошепотіла я.

— Яку роль у сценарії ти відвела собі? — пильно поглянув він.

— Ой, ну зрозуміло, я з вампірами. Едвард неохоче всміхнувся.

— Що завгодно, лише не танцювати.

— Що завгодно.

Він купив квитки і розвернув мене у напрямку паркету. Я мимоволі сперлася на його руку й повільно потягнула ногу.

Врешті-решт він виволік мене на середину, де елегантно кружляли у танці, ніби не чуючи музики, його родичі, наче перенесені з допомогою чарівної палички з іншого часу. Я перелякано витріщилася на них.

— Едварде, — у горлі пересохло, я спромоглася хіба що на шепіт. — Я чесно не вмію танцювати!

Я відчувала, як у грудях нуртує паніка.

— Не хвилюйся, дурненька! — прошепотів він у відповідь. — Я вмію.

Він поклав мої руки так, щоб вони обняли його за шию, й підхопив мене, поставивши мої лапки на свої ступні. Й от ми також кружляємо.

— Я почуваюсь як п’ятирічна дівчинка, — засміялась я після кількох хвилин невимушеного вальсування, що не потребувало від мене жодних зусиль.

— На вигляд не скажеш, — прошепотів він, на мить притягуючи мене ближче, так що мої ноги зависли над підлогою.

Під час провороту я зустрілася поглядом з Алісою, вона підбадьорливо всміхнулася мені — я відповіла тим же. Самій дивно усвідомлювати, що я насправді насолоджуюся моментом… трішечки.

— Гаразд, це й наполовину не так погано, — визнала я.

Та Едвард пильно дивився у бік дверей, обличчя було розгніване.

— Що таке? — вголос поцікавилась я. Прослідкувала за його поглядом — важко було зосередитися через те, що ми оберталися, та нарешті я зрозуміла, що його стурбувало. Джейкоб Блек, не в смокінгу, звісно, але у білій сорочці на довгий рукав та в краватці, волосся охайно зачесане у звичний хвостик ззаду, прямував через паркет до нас.

Коли минув перший шок, я не могла не поспівчувати Джейкобу. Безперечно, він почувався ніяково — болісно ніяково. Наші очі зустрілися, на його обличчі з’явився перепрошуючий вираз.

Едвард тихо загарчав.

— Поводься добре! — прошипіла я. Він заговорив колючим голосом.

— Він хоче поспілкуватися з тобою.

Тут Джейкоб дістався до нас, зблизька збентеження та бажання перепросити були ще помітніші.

— Привіт, Белло, я знав, що ти тут.

Судячи з голосу, Джейкоб сподівався на абсолютно протилежний розвиток подій. Та посміхався він як завжди приязно.

— Привіт, Джейкобе! — всміхнулась я у відповідь. — Ти щось хотів?

— Я вам не заважаю? — нерішуче запитав він, вперше поглянувши на Едварда. Я приголомшено помітила, що йому не довелося підводити очей. З часу першої зустрічі він виріс сантиметрів на п’ятнадцять.

Обличчя Едварда було незворушне, вираз відсутній. Замість відповіді він обережно поставив мене на підлогу й зробив крок назад.

— Дякую, — по-дружньому сказав Джейкоб. Едвард кивнув, пильно поглянув на мене, розвернувся і залишив нас.

Джейкоб поклав руки мені на талію, я потягнулася й обняла його за плечі.

— Ого, Джейку, який у тебе зараз зріст? Я його потішила.

— Метр дев’яносто.

Ми не танцювали — з моєю ногою це було неможливо. Натомість ми незграбно колихалися з боку на бік, не відриваючись від паркету. Якраз для нас; внаслідок нещодавнього різкого стрибка в зрості Джейкоб здавався довготелесим і вайлуватим; мабуть, зараз він не кращий танцюрист, ніж я.

— Отже, що привело тебе сюди сьогодні? — нещиро поцікавилась я. Враховуючи Едвардову реакцію, неважко було здогадатися причину.

— А ти повіриш, коли я скажу, що тато дав мені двадцять баксів, щоб я пішов на твій учнівський бал? — трохи присоромлено визнав він.

— Так, повірю, — пробурмотіла я. — Що ж, принаймні сподіваюся, ти добре проводиш час. Вподобав когось? — підкусила я, киваючи в бік групки дівчат, що вишикувалися попід стіною, як пастельні цукерочки.

— Так, — зітхнув він. — Та вона зайнята. Він опустив очі, щоб на коротку мить зустрітися з моїм цікавим поглядом — ми відразу відвернулася, обоє збентежені.

— До речі, ти сьогодні дуже гарненька, — сором’язливо додав Джейкоб.

— М-м-м, дякую. То чому Біллі заплатив тобі, щоб ти прийшов сюди? — швидко запитала я, хоча відповідь — не таємниця для мене.

Здається, Джейкоб не те щоб був вдячний за зміну теми розмови; він поглянув убік, знову зніяковівши.

— Він сказав, це «безпечне» місце, щоб з тобою поговорити. Присягаюся, у старого їде дах.

Я без особливого ентузіазму приєдналася до його сміху.

— В будь-якому разі він сказав, що коли я дещо тобі передам, він дістане потрібний мені головний гальмівний циліндр, — зізнався Джейкоб, сором’язливо всміхаючись.

— То розкажи мені. Я хочу, щоб ти закінчив машину, — вишкірилась я у відповідь. Принаймні Джейкоб ні на йоту не вірить батькові. Це трохи полегшувало ситуацію. Біля стіни Едвард спостерігав за моїм обличчям, на його лиці був відсутній будь-який вираз. Я помітила, як старшокласниця у рожевій сукні пильно дивиться на нього, вочевидь плекаючи нескромні надії, та він, схоже, її не бачить.

Джейкоб відвів погляд. Йому було соромно.

— Тільки не сердься, добре?

— Хай там що, я не гніватимусь на тебе, Джейкобе, — запевнила я. — І навіть на Біллі не сердитимусь. Просто кажи, що маєш.

— Ну, Белло, це така дурня, вибач мені… він хоче, щоб ти покинула свого хлопця. Він просив сказати тобі «будь ласка», — роздратовано похитав він головою.

— Старі забобони, так?

— Еге. Він… ледве не сказився, коли ти постраждала у Феніксі. Він не повірив… — зніяковіло затнувся Джейкоб.

Я примружила очі.

— Я впала.

— Я знаю, — швидко відповів Джейкоб.

— Він гадає,