Петро Йосипович Панч - Без козиря

А з добровольцями ще краще придумали. «Про автономію ви, — кажуть, — і самі добалакаєтеся». — «Про яку автономію? — питаю. — Самостійна держава!» Сміється, лиха личина. «Ви ж, — каже, — надто маленька держава, щоб самостійно існувати». — «Отуди к бісовому батькові, — говорю. — Як же це так? Про що ж ми балакаємо? Тридцять п'ять мільйонів народу, та це ж більше за вашу Францію, — кажу, — а ви так із нами поводитесь». Так кинувся заспокоювати. Хотів було його згребти під себе, та думаю: задавлю ж одним духом. Хай йому трясця, щоб за нього та ще гріх на душу брати!

Ніна Георгіївна облишила вже терзати свою хусточку і слухала з напруженням. У неї навіть змінився вираз обличчя: зникла дитяча наївність, навпаки, воно враз ніби постаріло, риси загострились, лоб перерізала глибока зморшка, і здавався недоречним на цьому обличчі навіть легенький пушок пудри, як нарядна шапочка і муфта — неприродними. В купе сиділа вже допитлива, енергійна і смілива жінка, із тих, що самовіддано йшли на барикади, на смерть. Час від часу вона зиркала на присутніх і ніби дивувалась, що обличчя редактора і професора залишалися спокійними, чуючи страшні речі — Україна розпродувалась з молотка Франції, Англії, Америці. Розпродувалися надра, ліси, залізниці, народ, навіть переконання. Пан Тодось підпер голову долонями й мовчав, схилившись на столик, сотник Лец-Отаманів розгублено водив очима по дипломатах. Плечі його опустились, обличчя посіріло. За вікном сивими пасмами метляла завірюха. Ніна Георгіївна важко зітхнула:

— Мені здається, панове, такі переговори — ганьба і для уряду, і для цілої нації.

Професор кисло посміхнувся, а редактор відказав:

— Більше того, за законом з 28 січня Директорія без санкції трудового конгресу не мала права укладати з другими державами договорів, які б накладали на український народ ті чи ті обов'язки.

— І ніхто не протестував?

— Звичайно, протестували, — сказав професор. — Усі соціалістичні партії висловилися за негайне припинення будь-яких зносин із французами.

— І цілком правильно, — ствердив і пан редактор. — Завше етична, певна й незмінна, загалом єдина природна орієнтація — це на свою націю.

— Будемо казати — на хахлів, — двигнувши підборіддям, вставив пан Загнибіда.

— Так, — погодився й професор, — це єдиний певний шлях, на якому можна збудувати програму діяльності й утворити правдиву перспективу будучини.

— Але ж треба вміти не так везти, як поганяти.

— Це зрозуміло, орієнтуватися на свою націю можна тільки тоді, коли віриш в її історичну місію, в її будучину, коли упевнений в її силах.

— І ви їдете шукати цієї сили до Одеси? — запитала Ніна Георгіївна.

Пан професор засмикався, озирнувся на редактора і в замішанні відказав:

— Бачите, пані, Директорія і представники ЦК партій все-таки надіються на великодушність Франції й інших держав згоди. Попробуємо погодитися на вимоги французького командування, навіть попросимо керувати Директорією у справі дипломатичній, політичній, економічній, фінансовій, ну й судовій; але тільки до закінчення війни з більшовиками. Не більше. Тут уже ми будемо невблаганні.

— Отак і лисиця гадала, коли дозволила покласти вовкові одну лапу на санки. Я все-таки не розумію, пане професоре, — знизала плечима Ніна Георгіївна, — як же це можна бути і за, і проти в тім же самім питанні.

— Е-е-е, пані, це хитра арифметика, — вставив пан Загнибіда, — хитра арифметика.

— Що ж тут незрозумілого; більшовики Директорії не визнають ніколи.

— А хіба вже пробували вести переговори?

— Можна й не пробувати, — сказав редактор. — У них перша умова — Ради.

— Відповідь, мабуть, буде така сама, як писав їхній нарком Сталін, — продовжував пан професор, — ніяких переговорів з Київською радою Рада Народних Комісарів не веде і вести не збирається… Вони вирішили вести з нами, як каже той же Сталін, боротьбу до повної перемоги більшовицьких Рад на Україні. Тепер розумієте? Нам треба думати про міцних союзників. Я гадаю, що в Одесі нам удасться повести балачки з Америкою, хоч французи і ставлять умову, щоб ми не мали з нею ніяких справ, бо в Америки, мовляв, немає тут ніякої зони політичного впливу.

— Ну, Америка теж має голову на плечах, — сказав редактор, — і коли пускала сюди французів, то, мабуть, тільки бувши певною, що еспаньйолки обанкротяться. А тоді Америка буде тут як тут.

— Вона вже обіцяє нам і броньовики, і двадцять п'ять тисяч вагонів, і ще й двадцять мільйонів доларів.

— Треба брати! — з жадністю сказав Загнибіда.

— Це ще орел у небі, а французи вже хоч синиця, але в руках, — сказав редактор. — А щодо переговорів із більшовиками, то зайва річ. В одному просторі не може вміщатися одночасно двох речей. Цьому нас ще в гімназії вчили, значить, Директорія, коли хоче утримати владу, про більшовиків повинна забути. Ну, а власні сили, на які ми мусили б спиратися, більше думають про федерацію з Росією, ніж про війну з Москвою.

— Це факт, — вставив Лец-Отаманів, — взяти хоч би наш дивізіон: щоденно як не троє, то п'ятеро. Захопить обмундировку — і бувайте.

— Значить, на кого ж тоді можна орієнтуватись? Звичайна логіка говорить, що тільки на сторонню державу, яка б не мала принаймні наявних агресивних намірів.

— Правильно! — сказав Загнибіда. — Треба тільки вміючи підсунути калиточку. А я на це діло мастак.

— Хабар у такій справі! — здивувалась Ніна Георгіївна.

— Е, пані, без мастила ніде нема діла. Навіщо ж інакше французи в своїх френчах такі великі кишені придумали?

Тільки це секрет, таємниця, значить, по-нашому, п'ять мільйонів як одну копійку приділити, тоді й зацікавляться і піснею, і долею нашою, а найбільше…

— Нашою пшеничкою, — додав редактор.

— Бо найкраща в світі! Піде зовсім по-іншому. А нам що хіба треба, аби тільки була Україна. Хоч яка-небудь, аби Україна!

— Не шкода й більше, коли це служить досягненню мети. Байдуже, як це потім будуть називати. «Мета виправдує засіб», — твердив завжди мій учитель.

— А він не єзуїт був? — спитала Ніна Георгіївна.

Професор нервово засмикав своїми худими плечима, а Тодось, що мовчки підпирав стінку канапи, раптом зітхнув і співучим голосом, зовсім не схожим на його попереднє бурмотіння, проговорив:

— Які ми бідні, що такі багаті. Проклята доля! — І, промимривши «пробачте», знову простятся на канапі.

Кооператор стрепенувся:

— Як-як, пане Тодосію? Це ж треба записати.

— Панове, — раптом істерично заволав Тодось, — заберіть його, заберіть з моїх очей це барило, коли не хочете, щоб я кинувся сторч головою у вікно!

Усі мимохіть підвели очі до темного вікна, за яким усе ще проносилася назад білими пасмами завірюха, і зніяковіли. Кооператор, навпаки, підморгнув до сотника, ніби ще раз говорячи: «Ну і темперамент!» — і урочисто записав собі в товсту книжку слова Тодося.