Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

по голому черепу Демид, бо там іще чорнів слідок соколиного дзьоба, і в ту хвилину йому засвербіло саме в тому місці. — Читайте ось листа!

— Бреше він, самого гаспида байстрюк! — так само спокійно знову мовив владика. — Я гетьмана знав іще в ту пору, як він служив у Луцькому суді за регента, де він, видно, й брехати навчився. Чому ж то він мовчить, що вже московські ратники та обложили двох жовтожупанних полковників у Конотопському замку? Чому ж то він мовчить, що по всій Україні проти гетьманської влади — повстання за повстанням? Чому ж він мовчить і про те, що в бою під містечком Гримайлом запорожці вже розбили Однокрилового війська десять крот по півчвартаста, бо його найманці понадудлювались так, що не знали о собі, не так о битві, бо ж козаки попідсилали своїх братчиків з горілкáми… Та й тікали ж однокрилівці, зложивши встид на сторону, бо запорожці в них коні займили, і тільки хто-не-хто зміг безоружно вийти на піших ногах. Чому ж про це мовчить пан гетьман? До нас сюди, самі, панове, знаєте, тікають з його війська обшельмовані козаки, а з його сіл — хлопи, навіть челядь, навіть розбещені на легкому хлібі двораки…

Помовчавши, Мелхиседек сказав:

— Ти все це знаєш, пане Купо! То навіщо ж…

— Але ж… гетьманський лист!

— Базікай! — гарикнув на всю глотку владика, прездоровий колись козарлюга, і, вхопивши товстенного Купу за петельки, підняв угору, мов перину, та й добре струсонув, аж пан обозний замалим не ґиґнув.

Поставивши Демида Стародупського на землю, отець Мелхиседек сердито звернувся до всіх:

— Коли хто мовить бодай слово супроти волі громади, кара на горло без ощадку! — І ці слова воєначальника знову сколихнули юрбу.

— Кари йому, кари! — загукали десятки голосів. — Обіцяно ж йому: ребром за гак!

— Голодні ж воюємо!

— На війні ж без паляниці — як без гаківниці!

— Може, вам іще й калачів напекти? — глузливо скрикнув пан Пампушка.

— А чого ж! — сердито відповів єпископ. — Козак не жартує ні мечем, ні калачем!

— На палю його, сучого сина!

— Ребром за гак!

— Але ж я там уже дещо встиг упорати, ваше преосвященство, — бачивши, що жартам настав край, заспішив пояснити пан обозний. — Я сьогодні ж увесь день там…

— Мало! — не слухаючи, що той скаже далі, обірвав полковник.

— Я вже там, пане полковнику, встиг трохи подбати й про…

— Мало! — знову кивнув полковник.

— Кари йому, кари! — знову загукала громада.

— Чуєш? — спитав єпископ. — Не тільки я, а вже й народ прирік тебе до кари: якщо за тиждень у нашому гóроді…

— В облозі?!

— Якщо не буде всього потрібного задля козацької душі та тіла, тебе скарають-таки найлютішою смертю.

— Але ж, владико… — жахнувся обозний. — Як же я зумію…

— За невміння деруть реміння.

— Та де ж я все візьму? Те, чого нема?! Де я візьму? Я ж — не чаклун!

— Є між нами чаклун, — стиха озвався Саливон Глек.

Аж тихий вітер пройшов між народом:

— Козак Мамай?

І всі озирались: чи не тут він? А за хвильку ввесь гурт мирославців завирував:

— Козак Мамай! Козак Мамай! Козак Мамай!

4

Він був тут, поблизу ж.

Сидів собі на невисокому горбочку, під старим кремезним дубом, ніби нічого й не коїлось на ближнім моріжку, начебто не його й кликали стільки голосів.

Сидів він у звичайній своїй споглядальній поставі, ноги по-турецькому склавши, як Ходжа Насреддін.

З незворушним спокоєм в очах.

З якоюсь іншою бандурою в руках.

А біля нього — ратище козацьке, загнане до половини в землю.

До ратища — коня прип’ято, винохода-ступака, того самого Білогривця, що його Мамай намалював собі на чорній стіні гетьманської цюпи.

Біля коня — наш добрий знайомий, Песик Ложка.

Все достеменно так, як Козака Мамая зображували тисячі майстрів народного малярства на нехитрих картинах протягом кількох століть, — але ж одним тільки не скидалося все те на відомі картини: коло Мамая принишк величезний гурт мирославської дітвори, завороженої чи голосом його, чи бреньками козацької бандури.

Він їм уже й пісень співав, і борюкався з ними, бо діти завше горнулись до Козака, і всі об тім знали, аж молодиці малят приводили до нього, — на щастя, бач! — і вагітні ходили на Мамая подивитись, аби вродилося що-небудь добре… Він їм зараз, можебилиць наговоривши, злегка торкаючи струни, золотою сережкою помаваючи, потиху-тиху розповідав:

— …Прийшов я додому. Хочу я їсти, нігде мені сісти, я — за пиріг да й за поріг. Де не взялася вража оса да й хвать мене за вуса, да й понесла на небеса. Ізлетів я на небо, дивлюся — стежечка. Пішов я, пішов, дивлюся — церковця: із калачика дверцята, пиріжком підперта, бубличком заперта. Укусив я бубличка, церковця одімкнулася…

І треба ж було видіти його обличчя в цю мить!

В очах дітей він бачив захват, але й у самого Мамая — лице суворе, гартоване сонцем, гризене комарами, печене всіма вітрами, сяяло його лице, як у дитяти.

Нечасто в ті пори будь-якому козаченькові випадало щастя побавитися з дітьми, але ж суворі люди прагнули цього завжди, мирні чоловіки, котрим доводиться все життя воюватися, обороняючи рідний край, жінок та дітей, — і тепер ось Козакові знов та й знов кортіло з малюками поборюкатися, побігати, пригорнути кожного до грудей, котрі й не скуштували досі ні окрайчика святого батьківського щастя, тієї радості — до лона пригорнути своє дитя, тієї тваринної радості, що є людяніша й коштовніша за всі інші радості буття.

Мамай вів далі свою казочку, нехитру-немудру, та вже не тільки дитячих поглядів прагнув, а й до голосів на недалекім моріжку прислухався, до людей, що його кликали, бо вже розумів, що казочці ось-ось настане кінець.

— Укусив я пряничка — церковця одчинилася. Увійшов я в ту церковцю, аж бачу в вівтарі — Бог Син і Бог Отець… — І зненацька урвав: — Але — казці кінець!

Діти вражено загомоніли, засмикали Козака, та треба ж таки було з мандрівки по небесах повернутися до справ земних, невеселих, ратних, козацьких, бідняцьких.

Громада вже сунула до нього, — знали, де шукати: цього дуба, років з двісті тому, він сам тут посадив, як і по всіх, либонь, городах України були старезні, його ж рукою саджені, дуби, — тож люди й сунули саме сюди, бо Козак полюбляв цей горбок, цей дубок.

Гуртом підходячи до нього, мирославці били Мамаєві чолом:

— Тільки ти порадиш нас, Козаче.

— Чого не може громада, — відмовив Мамай, — того й Козакові зась.