Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Білі вуса владики розпушились, наче коси дівочі, вітром розмаяні, і він чорним оком повів по церкві, де тиша панувала, хоч мак сій, глипнув і на вітця Варлама, що вже скуб собі з патлів заразом по кілька волосин, і повів свою просту мову далі:

— Хто не хоче знов підпасти під шляхетське здирство, яке несе нам Однокрил, той мусить весь клечальний тиждень працювати, в поті чола здобуваючи волю козацьку, для діла правого, Богові вгодного, для наших дітей і онуків, во славу нашої України! — і єпископ проголосив за Вкраїну молитву, а сказавши «Амінь!», — знову звичайним людським голосом, а не попівським розтягом, раптом додав: — А завтра скидатимем дзвони…

— Які це дзвони? — нехтуючи найпростішою пристойністю, вихопився отець Варлам.

— З усіх мирославських церков.

— І з нашого собору? — скрикнув отець Варлам.

— Звісно ж! — відповів владика, а всі, хто був у церкві, ахнули.

На соборі ж новісінькі дзвони повісили тільки минулого літа, і городяни хвастали ними перед приїжджим купецтвом, перед мандрівниками чужоземними, бо й справді було чим хвастати, бо всі сторонські люди говорили, же таких дзвонів не бачили ніде.

— Переллєм на гармати. А коли війна скінчиться, знов переробимо в дзвони, — провадив превелебний, і раптом посмішка торкнула йому губи: — Наш отець Варлам скаже зараз, буцім гріх нам буде непрощéнний. Але ж: де гріх, там і покута. І краще вкусити гріха, ніж потрапити знову в лядську кормигу. Чи не так, миряни?

— Так! — одним подихом прошелестіло в громаді, а отець Варлам так дуже смикнув себе за довгі патли, аж мало не скрикнув од болю.

— Гріх не дзвони знімати, — вів далі преосвященний, — а гріх би нам був непростимий не встояти у цій війні проти ворогів отчизни, проти зрадників нечестивих, котрих ти нам допоможи скарати, Господи праведний, довготерпеливий і многомилосердий…

Свого владику слухали миряни, не зважуючись передихнути, бо любили суворого пастиря й воєначальника, вірили йому і ладні були за ним податися хоч і в самісіньке пекло.

— Після літургії завтра дзвони поскидаємо з усіх церков, — завершив архієрей, і наче вітер подихнув по церкві, але вщух раптово, як і знявся. — Ми ворога подужаємо! — стиха мовив Мелхиседек, і всі перехрестилися, відповідаючи на ці слова великим серцем народу. — Амінь! — проголосив єпископ і швидко, не заходячи, як годилось би, до вівтаря, спустився з амвона й попростував через собор, проз велику запорозьку ікону, де червоножупанні січовики, позадиравши чубаті голови, дивилися вгору, на Діву Марію, а від уст кошового тяглась до неї стрічка з написом: «Молимось, порятуй нас од усякого зла, од війни, од непроханих друзів».

Миряни, непроходимий гурт, розступалися перед пастирем, як грудка масла під гарячим ножем.

3

На майдані вітця Мелхиседека щільно обступили ті, хто протовпитися в церкву до вечерні не міг, і сила запитань та всяких справ упали на владику таким обвалом, що він, стомлений і заклопотаний, сівши на березовий пеньок, котрий трапився по дорозі, на моріжку, неподалік од владичого дому, мусив повторити все, що казав у соборі, та й мирославці на вулиці почували себе вільніше, як у церкві, то й питали в пана полковника — хто що хотів: про дзвони, про листа до Москви, про роботу для прийшлих ремісників і знов про дні зелених свят.

— Отець Варлам лякає вас чортами? — спитав Мелхиседек.

— Лякає.

— Буцім причепиться нечиста сила, якщо на клечальному тижні попрацюєте задля війни?

— Еге ж!

— То не вірте попові! Це кажу я, полковник мирославський…

— Але страшно ж, полковнику.

— Лядська неволя страшніша за всякого чорта!

— Але ж не страшніша за пекельний гріх, ваше преосвященство! — заперечив сотник Хівря, що з церкви вийшов із пучечком свяченого кануперу, як те робили молодиці. — І якщо доведеться вибирати поміж гріхом…

— І зрадою? — підказав єпископ. І спитав у людей: — То будемо, черкаси, волі здобувати чи в лядській кормизі пропадати?

— Волі! Волі! — загукала громада.

— Не наплюють нам у жменю!

— Бог нам допоможе!

— Амінь! — проголосив єпископ.

— Або дома не бути, або волі здобути! — гарикнув дужим басюрою Прудивус, який, так і не попрощавшися з братом, з Омеляном, щойно повернувся до міста. Він був прикро засмучений, і голос його розлігся над майданом з особливою силою, аж громада вся зануртувала. — Волі здобути! — повторив лицедій.

— А коли волі… — знову озвався Мелхиседек. — Коли хочете волі, то треба, гріха не боячись, мерщій ставати до роботи, щоб панна Смерть, яка вже зазирає нам у вічі, щоб хутчіш одвернулась вона від нашого славного міста.

— Щоб не потоптав нас гетьман Однокрил.

— Не пустимо його походом на Москву.

— Нехай поможе нам Господнє провидіння! — проголосив єпископ. — А коли не пустимо похлібця лядського ступити далі, то й Москва віддячить нам не раз, бо ми сильні тільки з нею. Амінь!

Хоч і лунали ще подекуди голоси заперечення, вся громада загомоніла схвально, і вже бачив єпископ, що на зелені свята мирославці байдики бити не будуть, та й утікачі з околиць поможуть долинянам захистити свою честь і свободу.

Владика рушив був до свого дому, що стримів над урвищем, по той бік Соборного майдану, але спинився, бо побачив, як пробивається через юрбу, вишкіривши дірку на місці передніх зубів, захеканий Демид Пампушка, тримаючи в руках сувій паперу, що з нього на вузенькій стьожці звисала червона, шпанської смоли печатка.

— Лихая вість! — гукнув обозний.

— Що там таке?

— Чули-сьте? Лист!

— Від кошового? З Січі?

— Від гетьмана Гордія Однокрила.

— Та й що за лист?

— Щойно оточив усю Долину, затулив останній вихід!

— Праведно, посітив ти нас, Господи, гнівом своїм, — перехрестився отець Варлам.

— Що ж він там пише? — спитав старий гончар Саливон.

— Страхає голодною смертю.

— Чи не рано?

— Але ж виходу з Долини вже нема.

— Вистоїмо, пане полковий обозний, — глузливо кинув йому гончар.

— А як? А як? — смикаючи себе за тонкий щетинкуватий вус, питав пан Купа. — Аж Однокрил на цім письмі похваляється, що розбив уже десь там, побіля Гадяча, звитяжне військо вірного народові полковника Мартина Білодіда…

— Бреше, чортів лебедин! — спокійно мовив превелебний.

— Що вже послав своїх найманців супроти полків князя Верейського, що стоять у Білгороді, що ми їх тут, мовляв, дожидаємо марно…

— Бреше, котолуп варшавський!

— І присягається, — провадив своє Пампушка, — не відступати від Мирослава, покіль ми тут усі не вимремо, як у диму джмелі…

— А чи не пора вже нам скувати гак? — кивнувши на обозного, спитав Хома Нетреба, старий коваль.

— За лихі вісті київ з двісті! — гукнув Прудивус.

— Не я ж це вигадав, — погладив себе