Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09

собі мандрувати по країні. Тож чого нам журитися! Ми ж не знаємо навіть, де заночуємо сьогодні, й узавтра, й позавтра! Це ж чудово як!

— Що ж, це вигадливо, нічого не скажеш, — погодився Біллі.— Тільки все-таки звернімо краще на бічну вуличку. Онде на розі стоять знайомі хлопці, і мені зовсім не хочеться розквашувати їм голови.

КНИГА ТРЕТЯ

РОЗДІЛ І

Трамвай доходив аж до Гейвордса, але Сексон запропонувала висісти біля Сан-Леандро.

— Байдуже, звідки вирушати пішки, — сказала вона. Звідкись ми однаково мусимо почати. А оскільки ми шукаємо собі земельної ділянки й хочемо все розвідати про землю, то краще вже одразу заходитися. Та й нам же треба оглянути всілякі ділянки — і приміські, і ті, що в горах.

— Тут чи не головна квартира цих португалів, — раз у раз приказував Біллі, коли вони проходили через Сан-Леандро.

— Вони ніби й зовсім витіснили наших, — докинула Сексон.

— Та й багато ж їх тут! — бурчав Біллі.— Либонь, вільному американцеві нема вже й місця на батьківщині.

— В цьому він сам і винен, — сердито відказала Сексон, починаючи потроху розуміти прикру ситуацію.

— Ну, не знаю. Як на мене, американець годен домогтися того самого, що й португал. Тільки, хвалити бога, він не хоче цього. Американець ніколи не згодиться жити, як кабан у сажі.

— На селі — то, може, й так, — заперечила Сексон. — Але в місті я бачила силу американців, що живуть, як свині.

Біллі неохоче погодився:

— Певно, вони втікають з ферм до міста шукати де краще, а там їх натовчуть по шиї.

— Глянь на цих дітлахів! — скрикнула Сексон. — Зі школи йдуть. І майже всі португальці! Чуєш, Біллі,— не португали, а португальці. Мерсідіз навчила мене правильно вимовляти це слово.

— В себе на батьківщині вони, мабуть, світили дірками, — осміхнувся Біллі.— Бач, приїхали до нас по пристойну одежу та харч. І розпаслися на наших хлібах — мало не луснуть!

Сексон схвально кивнула, і враз її очі радісно зблиснули.

— Отож-бо й є, Біллі! Вони обробляють землю, і страйки не морочать їх.

— Отакі жалюгідні латки? — Біллі зневажливо показав рукою на невеличку земельну ділянку, ледве з акр завбільшки, повз яку вони саме проходили.

— А тобі подавай широкі лани! — засміялася Сексон. — Так, як дядькові Вілу, що посідав тисячі акрів, прагнув мільйона їх, а зрештою опинився нічним сторожем. Оце лихо всіх нас, американців. Щоб усе було просторе! Менше, як про сто шістдесят акрів, і слухати не хочемо!

— А все-таки що більший простір, то краще, — впирався на своєму Біллі.— Ну, куди оці жалюгідні клапті землі?!

Сексон зітхнула.

— Я не знаю, що краще, — мати кілька акрів власної землі і правити власними кіньми а чи не мати й одного акра й правити чужими кіньми за якусь там платню.

Біллі скривився.

— Я не маю чим крити, мій Робінзоне, — добродушно пробурчав Біллі.— Отак мені й треба. А найгірше те, що всьому цьому щира правда! Який же я з біса вільний американець, коли я поганяв чужі коні, щоб заробити на шматок хліба, страйкував, бив скебів і не годен був розплатитись навіть за якісь мізерні меблі! Мені лише одного шкода. Прикро було дивитись, як вони забирали оте наше м’яке крісло — ти ж його так любила! А скільки ми намилувалися в ньому!

Сан-Леандро залишилося далеко позаду. Довкола тепер лежали маленькі садиби — «хутірці», як назвав їх Біллі. Сексон добула своє укулеле, щоб розважити його бодай піснею. Спочатку вона проспівала «Дочку мою не бий», а потім перейшла на старовинну негритянську духовну пісню, що починалася так:

О суд страшний! Останній час

Все ближче, ближче, ближче.

І трубний глас скликає пас,

Все ближче, ближче, ближче.

Повз них пролетіло велике дорожнє авто, здійнявши за собою стовп куряви, і пісня урвалася. Перевівши дух, Сексон виклала Біллі свої останні міркування.

— Затям, Біллі: ми не повинні чіплятися за перший-ліпший клапоть землі, що нам трапиться. Ми повинні видивитись на все з розкритими очима…

— А вони в нас ще закриті,— погодився він.

— Але ми мусимо їх розкрити. «Хто шукає, той знаходить». Часу в нас доволі, щоб навчитися, хай це триватиме й цілі місяці. Адже ми собі вільні люди. Сім раз приміряй, а один раз відкрай, як то кажуть. Ми розпитаємося в людей, придивимось. Розпитуватимем усіх. Так тільки й знайдемо.

— Ну, знаєш, я до розпитувань не дуже меткий, — буркнув Біллі.

— Тоді я питатиму! — скрикнула Сексон. — Нам треба виграти цю гру, тож мусимо все знати! Глянь на цих португальців. Куди поділися всі американці? Після мексіканців вони ж перші заволоділи цією землею. Чому американці забралися звідси? Як португальці домоглися успіху? Нічого цього ми не знаємо. Нам доведеться розпитувати мільйони разів!

Сексон взяла кілька акордів, і її чистий, ніжний голос весело бринів.

Я йду назад до Діксі,

Я йду назад до Діксі,

Туди, де помаранчів цвіт,

Бо тут взялись морози,

Бо тут липі сум і сльози…

Знов прагне серце Діксі,—

І я вже йду.

— О, яка краса! — урвала вона раптом свою пісню. — Глянь он на ту альтанку — як її всю виноградом пообвивало!

Знов і знов Сексон тішилася маленькими садибами, повз які вони проходили: «Які квіти!», «А городина!», «Ти диви— у них своя корова!» — раз у раз вигукувала вона.

Чоловіки-американці, що проїздили дорогою в бричках чи машинах, допитливо поглядали на Сексон і Біллі. Сексон сприймала це багато спокійніше за Біллі, який щоразу ніяковів і незадоволено бурчав.

Край шляху вони надибали якогось телефонного монтера, що саме уминав свій сніданок.

— Спинімося та побалакаймо, — прошепотіла Сексон.

— Навіщо? Він же монтер, що він на фермерстві тямить!

— Та хто зна. Зате він свій брат. Давай, Біллі,— просто заговори до нього. Він зараз усе одно не працює і залюбки побалакає з нами. Бачиш он там дерево над ворітьми, — як дивно зрослися його гілки — ну й запитай про те дерево; не щодня ж таке трапляється. З цього й зав’яжеться розмова.

Коли вони наблизилися до монтера, Біллі зупинився.

— Здорові були! — озвався він похмуро.

Монтер, молодий парубок, котрий щойно намірився розбити круте яйце, підвів погляд на подорожніх.

— Здорові й ви! — відказав він.

Біллі скинув з плеча клунок, а Сексон поставила поруч свого кошика.

— Менджуєте? — звернувся хлопець до них обох, очевидячки, соромлячись заговорити просто до Сексон і скоса позираючи на її кошика.

— Ні,— жваво відказала вона. — Ми шукаємо собі ділянки землі. Чи не можете ви нам щось порадити?

Хлопець знову