Евгеніуш Паукшта - Там, де козам роги правлять

Обличчя Красавчика стало серйозніше, рубець на правій щоці почервонів, і він пильно подивився на Едека.

— То це ти одразу тоді втік од міліції? І досі сидиш? Слухай, ти, може, і тепер думав, що мене нема в живих?

— Ні, я з газет знаю, що все обійшлося благополучно. П’єш?

— П’ю, за здоров’я мамусі, як свербить у вусі. П’ю! Але щось тут не те.— Він простягнув руку через стіл. З-під чохли сорочки показалося татуювання. Схопив Едека за груди.— Ану, скажи, маленький, ти справді знав, що я живий?

Залєський обережно, але міцно взяв його руку, вивільнив з неї вилоги піджака.

— Красавчик, не заводься! Ми почали мирно пити. Я сказав, що прочитав у газетах про нашу бійку.

Той дивився на нього вузькими шпаринками очей, потім зареготав:

— Козиришся, як і тоді. Але я люблю відважних. Давай тягни, пий за тата й маму!

Він перехилився над столиком, розпатланою чуприною торкався Едекової голови.

— А я тобі кажу, кинь, брат, усе це. На селі гнитимеш? У цій дірці? Я ждатиму тебе в Ольштині. Доброї братви тепер мало, два такі, як ми, цілий світ завоюють. Гроші, дівки, горілка — всього цього буде по зав’язку. Не бійся, без мокрої роботи. Тепер це невигідно. Є інші способи. То як, приїдеш?

— Не знаю ще. Ти довго тут будеш? — Едек хотів перевести розмову на інше. Він давно не пив, і тепер алкоголь — а випили вони вже багато — ударив йому в голову.

Красавчик занепокоївся. Витріщив на товариша неприємні очі, трохи затуманені, але все ще пильні. Вилив з пляшки решту горілки.

— Заправляйся. Дивись, одну вже видули. Взяти ще?

— Ні. З мене досить.

— Балакай. Ти, я знаю, завжди був козак у випивці, чого ж тепер пасуєш? А може, Красавчик тобі не подобається? Ти питав, чи довго я тут буду. Не знаю. Може, ще сьогодні поїду, може, завтра. Родич затримує, але ну його к чорту з тим гостюванням. Йоржа вип’єш?

— Можна.

Едекові усе вже осточортіло. В голові відчував порожнечу. Дихав важко. Пожадливо настромив на виделку огірок і аж давився кисло-солоним соком. Це трохи освіжило його.

А перед ними вже стояли кухлі пива, змішаного з горілкою. Пили поволі. Красавчик знову став сердечний. Здавалося, він щиро турбується долею свого давнього супротивника з гнилого ольштинського болота. Едек відповідав коротко, був стомлений. До Красавчика йому тепер було зовсім байдуже. Спокійно дивився на його червоне від алкоголю обличчя, на давній набряклий шрам від ножа.

Вицідив пиво до дна. Добре було, холодне, хміль заглушав смак алкоголю. Покликав офіціантку, розплатився за все. Красавчик, підперши голову рукою, дивився примруженими очима.

— Схоже, що ти маєш більше, ніж два куски на місяць.

— По-різному буває. Якщо є робота...

— Залєщак! Ти мені не заливай! Не хочеш казати — не кажи, це твоє діло, хоч я б не робив секретів перед другом, який тебе справді поважає. Іди собі к чорту, тільки пам’ятай, що в Ольштині ти можеш бути або зі мною, або проти мене. Але тоді трубка розвалить не мою голову...

— Подумаю.

— Привіт. Іди собі, йди. Кажеш, у лісництві сидиш? Кому що...

Від дверей Едек ще бачив, як Красавчик підкликає офіціантку і знову замовляє йоржа. «Налижеться до чортиків»,— подумав.

Повітря освіжило його. Важкими, ніби з вати, ногами поплентався до свого трактора. Мотор усе теркотів з того часу, як він залишив його за рогом сусідньої вулички. Едек видерся на сидіння, поволі рушив своєю дорогою. На сьогодні вже досить роботи, він мріяв тільки про те, щоб доїхати додому і спати, спати аж до вечора.

А ввечері він мав зустрітися з Вікою.

Про Красавчика вирішив нікому не згадувати. Давня історія, краще до неї не повертатися.

Віка, тільки Віка — важливе в його житті.

До вечора. Увечері він побачиться з нею.

XXVI. Грім з ясного неба

— Ми домовлялися піти на прогулянку.

— Нічого не вийде. Мама скористалася з нагоди і разом з батьком поїхала до Ольштина. Я повинна бути коло телефону. В лісі — посилене чергування, загроза пожежі...

Едекові пригадалася ще зовсім недавня пожежа в селі. Коли нарешті прибула допомога з Піша, злива гасила рештки пожарищ. Одначе згоріло вісім хат.

Коли б це була інша дівчина, він зрадів би, що все так сприятливо складається. Але перебування наодинці з Вікою в її домі не змінювало характеру їхніх стосунків. Хлопець добре це знав, та, зрештою, і він ставився до неї зовсім не так, як до інших дівчат. Навіть шкодував, що вони не можуть піти на прогулянку. Вечір був теплий, останніми днями розгодинилося, подихи вітру несли пахощі всипаних цвітом дерев і кущів, завзято метушилися птахи. Гарно було.

Віка скоса глянула на Едека і засміялася. Він любив її м’який, дзюркотливий сміх.

— Чаю вип’ємо пізніше. А зараз, якщо хочеш, потанцюємо.

Дівчина крутила ручку приймача, шукаючи підходящу музику.

Едек принаймні на півголови був вищий за неї. Дивно, але він вів її не так, як робив це завжди. Делікатніше, лагідніше, не дуже притуляючи до себе. І це зовсім не заважало йому. Віка дуже добре танцювала — м’яко, легко.

Підвела голову, дивилася йому в очі. Він усміхнувся і поцілував її в волосся над лобом. Віка погрозила йому пальцем. Едек знов усміхнувся, енергійно закружляв з дівчиною.

— Добре мені з тобою, Віка,— сказав просто.

І одразу ж додав:

— Учора я закінчив вивозку лісу. Недавно, тоді, коли ми не бачились, я думав уже повернути в Ольштин. Більше тут мені вже нічого було робити.

— А тепер? — запитала вона.

— Тепер...— Хлопець блиснув очима.— Тепер знову трапилася робота. Погорільцям виділено на будівництво спеціальний фонд і матеріали. Я вивозитиму їх. Це займе зо два тижні.

— А тоді поїдеш? — глузувала дівчина, трохи розчарована тим, що він ні слова не сказав про інші причини, які схиляли його тоді покинути лісові дороги.

Едек притулив її міцніше.

— Ні, бо тоді у тебе буде відпустка. Пам’ятаєш, ми говорили про те, що будемо разом купатися, плавати на човні, ловити рибу.

Тепер Віка танцювала, примруживши очі. Голову нахилила до його грудей. І він бачив на її потилиці ясний пушок волосся, яке поблискувало в яскравому світлі електричної лампи. Після бляклого вогника гасової лампи в Сумах Едек ніяк не міг звикнути до цього світла.

Заскрипів