Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

Зараз він ніс на руках кота Сиволапа. Він забрав його в принца, коли той ішов у натовпі, і кіт охоче вмостився під полою латаного коричневого плаща Лицаря-Заступника.

Той опустив кота на підлогу, погладив і мовив ласкаво:

– Іди собі, котику, десь сядь!

Лицар був непоказний, згорблений і страшенно худий, певно, весь час забував поїсти, але, швидше за все, ділив свій обід із найрізноманітнішими живими істотами. І був вбраний дуже бідно. Однак його слава в усіх трьох світах була такою великою, що жодна одежа нічого не відбирала й не додавала до неї.

Сиволап потерся об ноги принца, висловлюючи цією дією свою прихильність, а тоді просто пішов до королівського трону. Він любив іноді там поспати на оксамитовій подушці. Можливо, сон на троні й навіяв йому думку об'єднати котів усіх світів. Присутні засміялись, коли кіт згорнувся клубочком і миттю заснув.

– З поверненням, королево! З поверненням, принце! – сказав старий і, помітивши здивування Серпня, розвів руками: – Так, ми недавно стрічалися...

Бо це був той самий дід Люстій, котрий у Граничному світі не побоявся прихистити в себе цілу ватагу підозрілих подорожніх.

– Усе гаразд, хлопче, – підбадьорливо шепнув Лицар і, повернувшись до присутніх, сказав:

– Може, сядемо? У ногах правди нема...

І сів собі на приступці помосту. Не довго думаючи, королева Олімпія, котра 15 років не була в палаці, підібрала поли сукні й вмостилася поруч.

– Сідай, синку! – сказала вона.

Люди повсідалися. Хто на лавах, хто просто на підлозі. Це вразило в саме серце Головного Церемоніймейстера. Тут же були посли чужої держави! Однак Лицар-Заступник поводився так природно, що будь-які церемонії виглядали б смішними.

Лицар почав розповідь...

51

Які б таємниці вона не відкривала, те, що зараз відбувалося в Королівському Саду, було важливіше за будь-які слова. Марко відчув, що йому треба туди негайно повернутись. Це чуття, інтуїцію, називають ще шостим відчуттям. Коли щось підказує тобі несподівано вийти з дому чи відкласти поїздку, треба поставитись до цього уважно. Багато людей так і роблять. А іншим просто сняться віщі сни. Тому важливо, чи віриш ти шостому відчуттю. Якщо віриш, то мусиш уважніше приглядатися до життя. Воно подасть тобі знак. Куля, яку Марко тримав у кишені, ще зовсім неприручена, стала незвично важкою.

Хлопець знав короткий шлях до саду – через королівську майстерню. Король Даниїл був непоганим палітурником. У архіві було безліч документів, і він із татом Марка любив порпатися там, відшукуючи якісь не дуже важливі, але цікаві документи, а потім робити з них книжки в твердих палітурках. «Лад у бібліотеці, – говорили давні мудреці, – навіює думки про гармонію, яка панує у Всесвіті». Цей напис був над дверима кабінету Головного Архіваріуса.

Майстерня була незачинена. Марко перетнув кімнату, де все було готове для праці, тільки не було самого майстра, а відтак виглянув у вікно.

Усі були на місці. Тигрів зморив богатирський сон. Фелікс спав біля Соні, яка теж спала, поклавши голову на книжку. Тільки Люцина зовсім не хотіла спати. Мабуть, у неї теж з'явилося шосте відчуття. Кольорові миші сиділи на столику і вмивалися. Мабуть, у квітнику було мокро, от вони й прибігли сюди. Люцині здалося, що мишки трохи підросли і кольори їхнього хутра стали не такі яскраві. Яйце вона поклала на стіл, оздоблений інкрустацією, щоб воно грілось на сонечку. Може, тоді в ньому прокинеться життя. Було дуже тихо, наче сад знаходився на безлюдному острові, а не біля королівського палацу.

Люцина не могла заснути, їй здавалось, ніби вона бачить чудовий сон, а як же заснеш уві сні. Вона дивилась на дерева: деякі цвіли, а інші вгинались під вагою плодів. Білий птах, схожий на того, що вона бачила в Замку, залетів до альтанки, але відсахнувся від кольорових мишей.

– Ти – Аона, так? – спитала дівчинка, і птах сів їй на плече. Його тінь злякала кольорових мишок, і якась із них зачепила яйце. Воно покотилось. Птах стримав яйце своїм тілом.

– Ой, Боже, ледве не розбилось! – зойкнула Люцина.

Пташка підкотила яйце до неї.

– Ти хочеш, щоб я його сховала?

Дівчинка взяла нагріте сонцем яйце й обережно поклала в торбинку. Птах знову сів їй на плече й почав перебирати дзьобиком волосся. І тут Люцина згадала, що було перед тим, як вона почала падати в Замку. Голос старої відьми, яка шепотіла їй на вухо дивні слова:

«Прокляття знято, моя королівно!» Ці слова чомусь дуже її злякали, бо були наче зі страшної казки. Хоча казки добре закінчуються, але вони, по суті, жорстокі. У дитинстві ми просто цього не помічаємо. От чому дорослі не люблять читати казок.

– Як Білий Птах поб'ється з Чорним Птахом, Настане день чи ніч? – сказала Соня, не розплющуючи очей.

Марко розчинив навстіж вікно. Високо в повітрі над садом билось два птахи: один чорний, другий білий. Ніхто не зумів би їх розборонити, як тоді, коли в Замку бились самі мечі: його й Повелителя. Хлопець вихилився з вікна. Куля випала в нього з кишені й покотилась стежкою. У ній, як колись у тому дитячому спомині, відбилась битва білого й чорного птахів. Люцина вибігла з альтанки й щось крикнула. Марко кинувся їй назустріч, обхопив руками і вони обоє дивились, як б'ються птахи. Блискавки шугали поміж птахів на тлі темно-синьої хмари, що затулила сонце.

– Як Білий Птах поб'ється з Чорним Птахом, Настане день чи ніч? – сказав Марко. То була найдавніша пісня, записана в Королівстві, яка ще існувала, напевно, до нього.

– День! – відповіла Люцина.

І сталося диво: обидва птахи розтанули в небі, лише на землю повільно падали зрошені кров'ю біла пір'їна й чорна пір'їна.

– Як це тобі вдалося? – Марко відступив, вражено дивлячись на дівчинку.

– То була загадка, правда? Я на неї відповіла. Той чорний птах влетів до альтанки. Не знаю, що йому було треба... Усе сталося так швидко. Спочатку вони билися на траві, а потім злетіли в повітря. Куди ж вони поділися?

– То не прості птахи...

Марко замовк. Стежкою до них йшла жінка в золотій короні, а з нею Серпень, теж у короні.

– Ось твоя мама, принцесо Люцино, – сказав хлопець. Перш ніж приголомшена дівчинка змогла ступити крок, перед нею виріс Головний Церемоніймейстер:

– Вітаю вас, Ваша Високість!

І низько вклонився.