Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

Найперше ми попрямували на базар. Я не була тут з тих пір, як потрапила до Семиграду, і перебування в цьому місці змушувало знову переживати ті події. Правда, я не встигала засумувати, адже Лисичка пурхала звивистими вуличками, час від часу зупиняючись біля яток та намагаючись виторгувати найнижчу ціну. Я мовчки пленталась за нею, несучи в руках кошики, куди дівчина складала куплені стрічки, обереги й прикраси. Мені цікаво було спостерігати за нею, і вперше за довгий час я не почувалася тут, немов ув’язнена.

Після базару ми чимало часу провели в княжому саду, обираючи найпринадніші фрукти та сплітаючи віночки з найрізноманітніших квітів. Я була вже добряче виснаженою, коли ми повернулися до палацу і нарешті мали змогу трохи відпочити.

Побувавши в лазні, я насолоджувалась довгоочікуваним відпочинком, поки Лисичка перебирала одяг у моїй шафі. Ця дівчина, здавалося, мала нескінченний запас енергії і нагадувала невтомну бджілку, яка не може сидіти без діла.

– Як щодо цієї? – запитала вона, показуючи мені світло-блакитну сукню з темною вишивкою.

Я скривилася, виражаючи невдоволення. Сукня була гарна, але мені чомусь до душі не лежала.

– Чекай, я знаю, – захоплено промовила Лисичка і потяглася до наступної – Ця неймовірно пасуватиме до твоїй дивних очей, – усміхнулась вона, тримаючи в руках сукню кольору осіннього листя, помережану квітчастим вишитим орнаментом.

– Гм… Думаю, твоя правда, – відповіла я і усміхнулася.

– Отже, вирішено, – підсумувала дівчина й поклала одяг на крісло.

– Настав час для прикрас, – очі Лисички натхненно блищали і мені, здається, передався її настрій.

Ми обирали нескінченно довго, адже не могли втриматися, щоб не приміряти кожнісіньку річ. Вибравши врешті декілька прикрас, ми заходилися складати все до скриньок, і це заняття затягнулося ще на довше.

– У тебе таке дивовижне намисто, – мовила я, дивлячись на прикрасу, що висіла на шиї Лисички – Я не бачила подібних ні серед цих, що тут є, ні на базарі.

Обличчя дівчини вмить набуло серйозного задумливого виразу, і вона потягнулася пальцями до кольорових скляних намистин.

– Це мій єдиний зв’язок з домом, – тихо сказала вона. – Мій батько був склодувом і подарував його мені, коли я була ще зовсім малою. Тепер це все, що в мене лишилося в пам’ять про нього… Про дім… 

– Як ти тут опинилася? – обережно спитала я.

Лисичка задумалася. Її погляд застигнув, немов вона поринула у далекі спогади.

– Я народилася у далекому Аніарі, – почала дівчина після довгої паузи. – Наш дім стояв на березі моря, оточений родючими полями та затишними садами. Моя сім’я була великою та дружною. Батько продавав свої скляні вироби, а мама була травницею. Життя здавалося повним щастя і гармонії, аж поки  не сталося лихо.

Лисичка на мить замовкла, а її обличчям промайнула тінь.

– На наше селище напали розбійники. Не знаю, що сталося з моєю сім’єю. Мене забрали з собою і так я потрапила до Вишеграда. Кілька років я служила в палаці, аж поки князь разом з іншими кількома слугами не відправив мене сюди, як подарунок для Вогнеяра, коли той став правити Семиградом, – вона зітхнула, і в кімнаті запанувала напружена тиша, та за мить дівчина знову повеселішала, немов відмахнувшись від сумних думок.

– У Семиграді я розпочала нове життя, отримала нове ім’я, яке, здається, прижилося, – продовжила вона. – Тут мені подобається, а віднедавна ще й подруга з’явилася, – дівчина весело підморгнула.

Напруга трохи послабилася.

– Чекай, – майже вигукнула я, – то тебе не Лисичка звати?

Дівчина розсміялася, похитавши головою.

– Мене називають так через волосся, – вона торкнулася своїх мідних кучерів. – Батьки дали мені ім’я К’яра.

Я кілька митей вдивлялася в неї, приміряючи, чи пасує їй таке ім’я. 

– А ти не хочеш повернутися? – запитала я після тривалої паузи. – Знайти свою сім’ю. Невже ніколи не хотіла втекти?

– Хотіла, – вона опустила погляд. – Спочатку так, але вже точно не тепер, – її щоки залив легенький рум’янець. 

Я запитально глянула на неї.

– Я не говорила тобі, бо ще не знала напевне, – вона сором’язливо посміхнулася. – Завтра має прибути мій наречений. Він прислав голуба, повідомивши, що побачимося на Свято Урожаю.

– Хто він? – запитала я, виявляючи щирий інтерес.

– Він служить у княжому війську. Приїжджає до Семиграда раз на кілька місяців. Він був одним із супроводжувачів, коли мене разом з іншими доправляли сюди з Вишеграда. Так ми і познайомилися. Шкода, що бачимося так рідко, та я щиро кохаю його і знаю, що це взаємно.

– Я така рада за тебе, – щира усмішка не сходила з мого обличчя.

Вона знайшла своє щастя, а її історія була схожа на сюжет якогось роману. Добре, що життя врешті так повернулося, і я бажала їй цілковитого щастя.

– Завтра я збираюся попросити у нього пояс, – майже прошепотіла Лисичка, загадково усміхаючись.

 Я не розуміла сенсу її слів, тому спантеличено запитала: