Колм Тойбін - Майстер

— Тоді що саме вона сказала? Про кого згадувала? — поцікавився Генрі.

— Вона бажає, аби ти знав, що ти — не самотній, Генрі,— відповіла Еліс.

Зовиця похмуро дивилася на Генрі, доки той мовчки перетравлював почуте.

— То виходить, що її свідомість не згасла,— сказав він.

— Вона упокоїлась, Генрі,— сказала Еліс,— і бажає, аби ти це знав.

Вільям перейшов кімнату і сів біля столу. Тепер Генрі було видно, що нижня частина його обличчя дуже схудла. А очі, хоч і були сумними, світилися, коли він говорив.

— Наш медіум описала цей будинок. Тут є речі, про які вона не могла знати. Учора, коли ми пройшлися цими кімнатами, отримали необхідне підтвердження.

— Генрі,— сказала Еліс,— вона описала оте погруддя, що стоїть на камінній полиці.

Усі троє подивилися на Андерсенове погруддя молодого графа.

— Але є і ще щось дивніше,— продовжила Еліс,— картина у передній кімнаті, що зображує якесь безлюдне місце.

Генрі рвучко встав і почав міряти кроками кімнату.

— Не знаю, чи ти помітив, як я вчора її роздивлялася,— сказала Еліс.— Я це робила тому, що вона детально її описала. Вона сказала, що ця річ має для тебе особливе значення, та, коли я вчора у тебе запитала про цю картину, ти промовчав.

— Вона належала Констанс Фенімор Вулсон,— відповів Генрі.— Це — єдина її річ у цьому домі. Я привіз її з Венеції.

— Місіс Фредерікс,— продовжила Еліс,— описала ці кімнати, вікна, колір стін, але ці дві речі,— статуя і картина,— за її словами, є особливими. Генрі, ми маємо їй вірити, чуєш, ми маємо їй вірити.

Генрі підійшов до дверей і відчинив їх. Постоявши мить у коридорі, він запримітив удалині Бурджесса Нокса, і це змусило його ретируватися до їдальні. Вільям і Еліс сиділи за столом і дивилися на нього.

— Мені потрібно якийсь час побути самому,— прошепотів він.

Вони обоє встали.

— Ми не мали на увазі...— почала Еліс.

— Нічого,— відповів Генрі,— нічого. Дайте мені день або два подумати. Я глибоко шокований, але обіцяю, що ми повернемося до цієї теми, коли я буду готовий сприйняти ідею про те, що голос моєї матері промовляє до нас із небес.

ГЕНРІ ПІШОВ НА БАГАТОМИЛЬНУ ПРОГУЛЯНКУ, а коли повернувся, тихо та швидко попрямував до садової кімнати, однак ні читати, ні писати сил не було. Він змерз. Понад усе у світі йому зараз кортіло, щоб Вільям із Еліс негайно поїхали звідси, забравши із собою своє повідомлення. Однак за вечерею, варто було йому тільки сісти за стіл, Генрі тут-таки відчув до них якесь просто неймовірне тепло. Він збагнув, що брат і зовиця, діючи в унісон, приберегли для цієї хвилини безліч анекдотів про їхніх спільних друзів. Вільям кепкував і дуже розсудливо та зі знанням справи говорив про злет Олівера Венделла Холмса, а також про життєві обставини Джона Ґрея і Сарджі Перрі, котрі, за його словами, завчасно зістарілися, і Вільяма Діна Ховеллса, котрого брат і досі дуже шанував. Вільям оповідав усілякі історії, поволі наближаючись до найчистішої злостивості, а потім, у якийсь момент, робив зауваження, настільки блискуче та влучне, що Генрі радісно завмирав у захваті, забуваючи про все інше.

Того вечора, коли він уже приготувався спати, Генрі пожалкував, що з ними не було сестри Еліс. Він би залюбки подивився, як вона перекривлює цю грізну парочку, що в усій своїй ніжнослівності та з усіма своїми світлими усмішками здаються двійком дуже відкритих людей, але, насправді, являє собою не що інше, як добре укріплену фортецю, готову дати негайну відсіч будь-якому загарбнику. От тільки б знати, як оповісти про сестрине ставлення до цієї теми, про її презирство до медіумів і її переконання в тому, що всілякі сеанси є чистої води нісенітницею. Щоденник Еліс, Генрі був у цьому переконаний, не пошкодував ні старшого брата, ні зовиці.

Їхнє захоплення окультизмом вона вважала найвульгарнішим виявом ідолопоклонства. Еліс від них цього не приховувала, та ніхто й ніколи не казав їм, що вона безжально кепкувала з них, посилаючи подружжю, коли вони просили пасмо її волосся, щоб використати його на спіритичному сеансі, не своє, а те, що належало мертвій подрузі. Вона від усього серця реготала з урочистості їхніх звітів про ці сеанси, та Генрі раптом зрозумів, що навіть по стількох роках не зможе повідати Вільямові та зовиці про те, як кепкувала з них Еліс, бо вони вибудували навколо себе такі міцні стіни самонавіювання та непохитної віри, що їх ніщо не здатне буде зруйнувати. Але сам він і досі не знав, у що вірить, а в що — ні. Почуття підказували йому, що найпростіше буде просто слухати й намагатися робити якомога менше коментарів.

ВІЛЬЯМУ ЦІЛКОМ ПІДІЙШОВ імпровізований кабінет на першому поверсі, він також знайшов собі затишну місцину в саду, де можна було посидіти на осонні з книжкою в руках. Вільям і Еліс ходили на прогулянки середмістям, беручи зі собою пса Максиміліана, і швидко стали відомими в найближчих закладах, де вони частенько пили каву в пообідній час і купували тістечка, щоб принести їх до Лемб-Хауса. Вільям рухався повільно, але пояснював це глибокою замисленістю, котра і призводить до такої нарочитості в ході. Спочатку Генрі не надав особливого значення тому факту, що Еліс ніколи не випускає Вільяма зі свого поля зору. Якщо чоловік був у саду, вона дивилась у вікно, що виходило в сад. Якщо він був у своєму імпровізованому кабінеті, вона сиділа в кімнаті, відділеній від кабінету передпокоєм, і тримала двері до неї відчиненими. Якщо Вільям збирався на прогулянку, дружина миттю хапалася за пальто, навіть якщо Генрі казав, що піде з братом, або Вільям ніжно її зупиняв, говорячи, що хоче пройтися на самоті. По якомусь часі, однак, така її уважність, така набридлива турботливість стосовно чоловіка видалася Генрі підозрілою, майже неправильною, а ще він помітив, що це дуже дратує Вільяма. Оскільки тактовність Еліс була всім відома, оскільки її репутація свідчила про неможливість того, щоб вона комусь набридала чи когось дратувала, ця надзвичайна турботливість, така очевидна та повсякчасна, була зовсім на неї не схожа. І Генрі, щойно він її запримітив, одразу ж нестримно захотів, аби вона скінчилася.

Аж ось, одного ранку, коли Вільям і Еліс гостювали в нього вже десять або й одинадцять днів, стало зрозумілим, чому зовиця стільки уваги приділяє своєму чоловікові. Після сніданку Генрі сидів у горішній вітальні. Він