Стівен Кінг - Аутсайдер

Але це неможливо.

«Пасують, як улиті».

— І все одно це неможливо, — пробурмотів Ралф.

Нагорі сміялися дві жінки. Зачувши їх, Ралф і собі всміхнувся. Перечекав на кухні, поки не пролунали кроки Джинні — вона йшла до них у спальню, — тоді він теж піднявся нагору. Двері гостьової кімнати на іншому кінці коридору були щільно зачинені. У нього на подушці лежав стосик аркушів — плоди поспішного дослідження дружини. Ралф роздягнувся, ліг і став читати про міз Голлі Ґібні, співвласницю фірми з пошуку боржників-утікачів «Що впало, те пропало».

  17

Надворі, за квартал від будинку детектива, Джек спостерігав, як на під’їзну доріжку Андерсонів завернула жінка в дорожньому костюмі. Андерсон вийшов допомогти їй із речами. Багажу в неї було небагато, подорожувала вона майже порожнем. Одна з сумок була з «Волмарту». Ось куди вона їздила. Мабуть, по нічну сорочку та зубну щітку. Судячи з її зовнішності, сорочка має бути огидна, а щетинки на щітці — такі жорсткі, що покривавлять ясна.

Джек відсьорбнув із фляжки, і поки він закручував кришечку й думав, що вже час вертатися додому (чом би й ні, бо ж усі хороші дітки вже повкладалися в ліжечка), раптом збагнув, що у вантажівці він тепер не сам. Поруч нього з пасажирського боку хтось сидів. Госкінз помітив цю появу краєм ока. Це неможливо, ясна річ, але ж не міг цей хтось увесь час там сидіти. Чи міг?

Госкінз дивився просто перед себе. Опік на шиї, що останнім часом поводився більш-менш пристойно, знову почав пульсувати, та ще й дуже болісно.

На периферії виникла рука й полинула до Джека. Здавалося, крізь неї майже проглядається сидіння. На пальцях вицвілим синім чорнилом було виведене слово «МУШУ». Госкінз заплющив очі й тихо молився, щоб цей візитер його не торкався.

— Треба з’їздити в одне місце, — мовив гість. — Тобто якщо не хочеш померти як твоя мати. Пам’ятаєш, як вона кричала?

Так, Джек пам’ятав. Аж поки в неї не лишилось сил кричати.

— Аж поки в неї не лишилось сил кричати, — сказав пасажир.

Рука торкнулася стегна, дуже легко торкнулася, і Джек зрозумів, що невдовзі в тому місці пектиме так само, як і на зашийку. Штани ніяк не могли його захистити, отрута просякне крізь них.

— Так, пам’ятаєш. Як таке забудеш?

— Куди ти хочеш, щоб я поїхав?

Пасажир розповів, і доторк тої жахливої руки зник. Джек розплющив очі й роззирнувся. Протилежний кінець широкого переднього сидіння був порожній. У будинку Андерсонів уже згасло світло. Джек поглянув на годинник і побачив, що була за чверть одинадцята. То він спав. І навіть міг себе переконати, що то був лиш сон. Дуже кепський сон. Якби не одна штука.

Джек завів двигун і витиснув зчеплення. Він заправиться на станції «Здоров», що на Трасі 17 за містом. Підхоже місце, бо в нічну зміну там працював хлопець на ім’я Коді, і в нього завжди був добрячий запас маленьких білих пігулок. Коді продавав їх далекобійникам, які або гнали на північ до Чикаґо, або на південь до Техасу. Джек Госкінз із поліцейського управління Флінт-Сіті візьме ці пігулки задарма.

На приладовій дошці вантажівки назбирався пил. На першому червоному світлофорі Джек похилився праворуч і змахнув бруд, позбавившись тим самим слова, яке пальцем накреслив його гість.

МУШУ.

Всесвіту краю немає

  26 липня

  1

Сон Ралфа видався неглибокий та уривчастий через кошмари. В одному з них він тримав на руках присмертного Террі Мейтленда, і Террі казав йому: «Ти обікрав моїх дітей».

Ралф прокинувся о четвертій тридцять і зрозумів, що більше заснути не зможе. Він почувався так, наче ввійшов у якусь незвідану дотепер площину буття, але постановив, що з раннього ранку так почуваються геть усі. Цієї думки вистачило, щоби Ралф пішов у ванну чистити зуби.

Джинні спала, як і завжди — так високо натягнула покривало, що на подушці від неї лишився самий горбочок із копичкою волосся. Тепер у цьому волоссі проглядалася сивина, і в Ралфовому — так само. Небагато, проте далі буде більше. І це було нормально. Плин часу — це загадка, та загадка природна.

Легіт від кондиціонера розкидав по підлозі аркуші, що їх учора надрукувала Джинні. Ралф поклав їх назад на нічний столик, підібрав джинси, вирішив, що вони згодяться ще на день (особливо в запилюженому південному Техасі), і пішов із ними в руках до вікна. Перші сірі промені сонця вже прокрадалися в новий день. Сьогодні тут буде спекотно, а ще спекотніше — там, куди вони поїдуть.

Він помітив (без особливого подиву, хоч і сам не міг сказати, чому), що Голлі Ґібні вже спустилася надвір і сидить, також у джинсах, у тому самому шезлонгу, де трохи більше тижня тому сидів сам Ралф, коли до нього з візитом прийшов Білл Семюелз. Того вечора Білл розповів історію про щезлі сліди, а Ралф натомість описав йому випадок із повною паразитів канталупою.

Ралф натягнув штани і футболку баскетбольної команди «Оклагома Тандер», ще раз поглянув на Джинні й вийшов зі спальні, тримаючи на двох пальцях лівої руки старі потерті мокасини, що він їх носив замість домашніх капців.

  2

За п’ять хвилин він вийшов крізь задні двері надвір. Голлі обернулася на звук його кроків, маленьке обличчя було стримане і сторожке, проте (як сподівався Ралф) не вороже. Вона помітила кухлики на старій таці з логотипом кока-коли й осяяла Ралфа тою яскравою усмішкою.

— Це те, на що я сподіваюся?

— Так, якщо ви сподіваєтесь на каву. Я до своєї нічого не додаю, але приніс молоко та цукор, якщо ви захочете. Моя дружина таку п’є — білу й солодку, як я, так вона каже, — пояснив Ралф, усміхаючись.

— Без нічого — якраз. Дуже дякую.

Ралф поставив тацю на стіл для пікніків. Голлі сиділа навпроти; вона взяла один кухлик і надпила.

— Ой, як добре. Хороша й міцна. Немає нічого кращого за міцну чорну каву із самого ранку. Принаймні я так вважаю.

— Ви давно на ногах?

— Я не сплю багато, — сказала Голлі, уникаючи прямої відповіді. — Тут дуже гарно. Повітря таке свіже.

— Та як дмухає із заходу, то вже не таке свіже, повірте. Тоді відгонить очисним заводом із Кеп-Сіті. У мене від того смороду голова болить.

Ралф замовк і подивився на Голлі. Вона відвернула погляд і піднесла кухлик до обличчя, мов затулялася. Ралф пригадав події минулого вечора, як ця жінка мовби набиралася духу для кожного рукостискання. Йому спало на думку, що Голлі важко давалася більшість світських жестів і взаємодій. І попри те вона була здатна на дивовижні вчинки.

— Я почитав про вас учора ввечері. Алек Пеллі правду казав. У вас неабияке резюме.

Голлі нічого не відповіла.

— Окрім того, що ви не дали тому хлопу Гартсфілду підірвати купу дітлахів, ви з вашим партнером, містером Годжесом…

— Детективом Годжесом, — виправила вона. — Вислуженим.

Ралф кивнув.

— Окрім того, ви з детективом Годжесом врятували