Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

іронією згадував загибель канібала та невситиму спрагу свого схожого на ласицю фамільяра на ім’я Есріт. І дізнався він, що Есріт зобов’язався до певної пори служити Вачарнові, а за службу свою під час кожної повні мав діставати винагороду — кров живої людини, обраної за гідні поваги силу та відвагу. І стало зрозуміло Ядарові — коли не станеться якогось дива чи в перебіг подій не втрутиться чаклунство, яке перевершить лихі чари некромантів, то дні його життя були полічені й не перевищували місяця, адже в усьому тому маєтку окрім нього самого та господарів не було жодної істоти, яка б не ступила за гірку браму смерті, ставши таким чином неприйнятною для Есріта. 

Самотній був той дім, і стояв він опріч усіх сусідів. На узбережжях острова Наат жили й інші некроманти, яким служили головним чином прикликані до життя небіжчики, що потонули, зазнавши кораблетрощі, одначе ці чаклуни та Ядарові господарі майже не підтримували зносин між собою. А за дикими горами, що розділяли острів, у чорних лісах, де росли кипариси та сосни, жили лише кілька племен антропофагів260, які постійно воювали одне з одним, але боялися некромантів та їхніх невільників. 

Схожі на катакомби глибокі печери у кручі за маєтком правили мерцям за оселю. Ночами вони лежали там у рядах кам’яних домовин, але щодня повставали з них, воскресаючи для виконання розпоряджень і завдань своїх повелителів. Деякі з небіжчиків мусили обробляти кам’янисті сади на захищеному від морського вітру схилі; деякі пасли на острові чорних кіз і велику худобу; решту виряджали пірнати по перли у бурхливе море, яке з надзвичайною люттю обрушувало свої хвилі на чорні атоли та миси, настовбурчені грізними рогами гранітових скель, і в яке не наважилися б зануритися живі плавці. За роки, що виходили далеко за межі звичайної тривалості людського життя, Вачарн устиг накопичити велетенський скарб тих перлин. А інколи старий некромант або один із його синів, узявши за команду кількох мерців, сходили на борт корабля, здатного долати течію Чорної Річки, і вирушали у плавання до континенту Зотік, аби продати перли та купити речі, які їхня магія не могла сотворити на острові Наат. 

Дивно було бачити Ядарові, як ті, хто нещодавно був його супутниками в морській мандрівці, нині сновигали туди й сюди разом із іншими мерцями, узагалі не впізнаючи його або вітаючись із ним лише бездумними відлуннями його власних вітань. І сповнювала його гіркота, не позбавлена, втім, тьмяної, скорботної солодкості, коли він дивився на Далілі та говорив до неї, марно намагаючись оживити палке кохання в її серці, яке занурилось у глибини забуття і вже звідти не повернулося. І завжди здавалося йому, ніби він намагається наосліп дотягтися до неї через безодню, ще жахливішу, ніж та невпинна течія, що повсякчас омивала Острів Некромантів. 

Далілі, яка з дитинства плавала у глибоких озерах Зайри, була серед тих, кого чаклуни змушували пірнати по перли в ебеново-чорні води. Ядар часто супроводжував Далілі до берега і чекав, поки вона випірне з оскаженілих хвиль, а часом відчував спокусу кинутися слідом за нею та знайти, коли таке було можливо, забуття остаточної смерті. І саме так Ядар і вчинив би, одначе моторошна бентега його становища та сірі тенета чаклунства, що сповивали його, здавалося, до решти позбавили принца колишньої сили та рішучості. 

І щоночі гострішав місяць понад скелястим островом, спочатку ставши важкою косою, а згодом перетворишись на тонкий ятаган. А після безмісячної пори, коли на нічному небі панувала темрява, з’явився місяць-молодик. Він став ширшати й з тонесенької шаблі перетворився на серп, а тоді п’ядь за п’яддю розрісся, сягнувши підповні, і вже невдовзі мав повернути на повню. І поки місяць у небесах поступово змінювався, Ядар, вечеряючи з некромантами, не міг не придивлятися до тієї нори у гранітовій плиті, з якої свого часу демон-ласиця Естріт виліз плазом, аби висмоктати канібалову кров. Але під тягарем надзвичайної млявості й летаргії принц майже не відчував страху перед тією мерзенною смертю, яка мала кинутися на нього, коли місяць на небі буде уповні. 

Одного дня, коли сонце вже хилилося до заходу, а місяць добігав кінця, Вокал і Улдулла підійшли до принца, який стояв на оточеному стіною скель узбережжі, дожидаючи, поки Далілі пірнала по перли далеко у бурхливих водах. Не зронивши жодного слова, чаклуни жестами, потайки поманили його до себе, і Ядар, у якому пробудилася невиразна цікавість до їхнього задуму, дозволив братам попровадити його з узбережжя небезпечними стежками, що зміїлися зі скелі до скелі понад звивистим морським узбережжям. Ще перш ніж запала темрява, вони зненацька вийшли до маленької, захищеної берегами гавані, про існування якої кочовик дотепер навіть не здогадувався. У тій тихій затоці під покровом густої тіні, яку відкидав острів, на водному плесі похитувалася галера з похмурими пурпуровими вітрилами, що нагадала Ядарові корабель, який він розгледів під час своєї мандрівки і який упевнено протистояв могутній течії Чорної Річки, несхибно тримаючи курс на Зотік. 

Ядар був украй зачудований, адже й гадки не мав, чому вони привели його до цієї прихованої гавані, не відав він і того, як розгадати значення їхніх жестів, якими ті вказували на дивне судно. А тоді, стишивши голос до потайного шепоту, неначе боячись, що хтось підслухає його у цій віддаленій місцині, Вокал мовив до принца: 

— Якщо погодишся допомогти нам із братом здійснити певний план, який ми замислили, то зможеш скористатися отією галерою, щоб покинути Наат. І, якщо таким буде твоє бажання, зможеш узяти із собою дівчину, Далілі, яку ти так кохаєш, а ще кількох мертвих моряків, які сядуть до весел. Тобі сприятимуть потужні супутні вітри, які ми викличемо для тебе своїми чарами, і так ти подолаєш течію Чорної Річки та повернешся на Зотік… Якщо ж ти нам не допоможеш, ласиця Есріт смоктатиме твою кров, аж поки в усьому твоєму тілі не зостанеться більше ані краплини; а Далілі назавжди залишиться невільницею Вачарна і гаруватиме вдень, пірнаючи у темних водах, щоб уволити його захланність… а ночами, либонь, удовольнятиме його хіть. 

Почувши цю Вокалову обіцянку, Ядар відчув, як у ньому оживає дещиця надії та мужності, й здалось йому, що згубні Вачарнові чари полишили його розум; Вокалові натяки пробудили у серці кочовика обурення супроти Вачарна. І хутко відгукнувся принц: 

— Я допоможу вам із вашим задумом, хай би яким він був, якщо така допомога у моїх силах. 

А тоді, чимало разів настрашено роззирнувшись, Улдулла потайним шепотом продовжив братову мову: 

— Вважаємо ми, що Вачарн зажився на цьому світі над уділений йому строк, і що надміру багато років накидав він нам свою владу. Ми, його сини, вже старіємо, і нам здається, що лише справедливо буде, коли ми успадкуємо накопичені скарби та батькове магічне верховенство, перш ніж похилий вік остаточно завадить нам уповні насолодитися законним спадком. Отже, ми бажаємо, щоб ти допоміг нам убити некроманта. 

І хоч Ядар був дещо здивований цими словами, та по недовгих роздумах йому спало на думку, що вбивство некроманта з будь-якого погляду слід уважати учинком праведним, та ще й таким, до якого можна вдатися, не применшивши своєї доблесті чи мужності.