Олена Гриб - Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб

Сині очі гартонця не здавались божевільними. А ще вони немов світилися зсередини.

Я моргнула.

Разів десять.

І нічого не змінилося. Його очі випромінювали м’яке світло. Дивно, вдарили ж його, то чому галюцинації мала я?

– Пробач мені, Рено…

Небо затягло хмарами – в Мелосі таке траплялося часто і означало, що зараз піде нетривалий густий дощ. У кімнаті потемніло, і мені стало моторошно. Навіть у Лана очі світилися не так яскраво, створюючи відчуття, ніби в них відбивається сонце. У Гента ж про відображення навіть не йшлося. Синювате світло заливало половину обличчя гартонця, роблячи його риси більш строгими і загадковими. Боги, й про що я думала?..

– Я не вірив, що ти станеш відьмою. А навіть якби вірив… Вибору не було! Три дні… Лан говорив, у мене є всього три дні… Це так мало! Але більше, ніж зовсім нічого. Будь-яка дівчина була б щаслива, а у тебе прокинувся дар! І це в двадцять років…

Ха, то я ще й винна? Чи маю висловити радість з приводу… Ага, найголовнішого він не сказав – що, власне, було причиною всієї метушні?

– Три-чотири роки, Рено, – в його голосі вчувалося благання, – всього три-чотири роки з твого безкінечного життя… Інакше те, що я створював п’ятнадцять років, розлетиться на друзки.

Мені здалося, Гент збирається встати, але він став на коліна.

Мене охопила паніка. Якщо гартонець опускається на коліна… До Реха банальні фрази! Все дуже серйозно і не схоже на маячню. А якщо я помиляюсь, то мені потрібно негайно збирати речі і тікати, куди очі дивляться, не чекаючи, поки Гент прийде до тями.

І все ж залишалася деяка закавика. Він казав про п’ятнадцять років, хоча сам мав вигляд максимум тридцятирічного, та й то з величезною натяжкою. Що ж це за справа така, що почалася в його юності? Напевно піратство або розбій, адже до повноліття ні в Гартоні, ні в Веллійській імперії підлітки не мали дозволу займатися торгівлею.

Я не знала, що відповісти. Три-чотири роки… а на мені ще якесь кільце вампіра… І порадитися ні з ким!

Мій погляд блукав по кімнаті, раз у раз натикаючись на предмети інтер'єру. Чомусь важко було дивитися на Гента. Зненацька на очі потрапило дзеркальце. Чудовий привід змінити тему і злегка розрядити напруження.

Гартонець коротко глянув на своє відображення.

– От і все. Ти вільна, Рено. Тепер вирішуй. Не будь занадто категоричною. Якщо я знайду твого брата, тобі доведеться погодитися.

– Чому? – щиро здивувалась я, маючи на увазі свободу.

– Із вдячності. Але я б не хотів, щоб це стало вирішальним чинником.

– Та про що ти кажеш?!

Мені було важко стримуватися. Й дурному зрозуміло: якщо він (і неважливо, з чиєю допомогою) знайде Навагрема, я буду його боржницею до гробової дошки і зроблю все. Навіщо озвучувати очевидне? Краще б сказав, чому я вільна… І це синє світло… що воно означало?

– Невже ти ще не зрозуміла, Рено?

Ймовірно, планувалися пояснення. Та вікно ривком відчинилося, і Лан прокричав:

– Хто зі мною за Арголіном?