Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Ця білизна тільки нагадує форми людських тіл: розпластані жіночі комбінації — то не жінки, так само, як і штани та сорочки — не чоловіки. Але за якийсь день грітимуть живе людське тіло й забудуть про свою короткочасну смерть через повішання на тих ото балконах. Я не вішаю білизни на балконі. Бо вона була б така ж потворна, як і оте велетенське жіноче трико на третьому поверсі. Моя білизна йде у пральню і там змішується з тоннами іншої. У пральні білизна — як в’язні в концтаборі. Тобто є там не людина, а номер…

Не відпускає мене той день, коли все сталося, власне день колапсу, коли я нерозважно спізнився на роботу. Перше, що побачив, — обличчя зава. Шкіра пристала до обличчя й черепа, а очі палали сухим колючим вогнем. Був увіч не в гуморі, можливо, не міг позбутися чергового запору. Про запори мого зава ходили анекдоти ще коли працював в історичному музеї. Мені розповів про них мій однокурсник. Ясна річ, що смішкуючи, але було незвідь-чому бридко його слухати, хоча я не любив зава. Не любив його сухого обличчя й колючих очей, неприємний був його рипливий голос, а найбільше, можливо, тому, що ми були людьми різних часів. А це вже так: нема підлеглих, котрим подобалися б їхні начальники. Це в природі людській, але яке мені діло до того, як травиться їжа в завовому тілі. Ось чому обірвав захоплену розповідь однокурсника і перевів мову на те, що було цікаво для нас обох. Ми почесали язики, але, коли залишився сам, у голові так і крутилася весела однокурсникова розповідь, тож невдовзі, під відповідний настрій, розповів про те (недаром кажуть: язик мій — ворог мій) своїй колежанці. Вона ж не вислухала, а випила мою розповідь, і я одразу ж збагнув, що помилився. З жінками годі бути надмірно відвертими — це давня народна мудрість…

Той день стоїть у мені кілком, може, тому, що нікуди поспішати. Сьогодні в мені зовсім не працює той автоматичний пристрій, що його вмикає кожна людина, починаючи день. Стою перед вікном, майка біля грудей обвисла — дивлюся на заснулий ліс. На дерева, що встромилися у ледве присипану снігом землю. Дерева з їхньою невблаганною застиглістю…

Зав, коли я перевалився через порога, накричав на мене. Спізнення було дріб’язкове, і з-за того не варто було зчиняти гармидеру, зрештою, зачекати, поки поясню причину запізнення, але колапс був очевидячки в той день і у зава, — кожен знає, що трапляються такі особливо нещасливі дні, — у зава й справді щось не клеїлося, окрім того, я був підлеглий, окрім того, літні люди зле переносять таку погоду, окрім того, зранку якась нечиста сила принесла школярів з учителькою і треба було вести екскурсію. Так воно й сталося. У мене — помнуте лице, я, хоча й збирався, але забув покурити, і, хоча чистив зуби, в роті було кисло. Мене свердлували чорні колючі очі, наче чекали, як я зреагую на його окрика, що ним мене огрів. Здається, ті очі просили сварки чи свідомо провокували її. І, розумним бувши, треба було б промовчати й відійти. Але я заклекотів.

Річ у тім, що я тільки позірно спокійний, чорти, як-то кажуть, водяться і в мені, хоча й намагаюся тримати їх на короткому ланцюзі. Але трапляються хвилі, коли ці чорти з коротких ланцюгів зриваються і шалено кидаються гамселити ратицями мою втомлену і сколошкану душу, адже й зірватися можуть, коли та душа втомлена і сколошкана. Так і тепер, мені захотілося вилаятися, більше того, вразити чи образити ті колючі очі, котрі палали супроти мене, аж пекли; разом з тим був настільки потовчений, що міг би й розплакатися перед цим висушеним чоловічком, кандидатом на мумію — цікаве то було б видовище, адже ти огрядний і незграбний, у тебе сальне, кругле обличчя, а підборіддя подвійне, тобі, сараче, плакати не тільки гріх, але й непростимий переступ, хай би яка тонка душа ти був. Огрядний молодик, який плаче перед висушеним жовтяком, — я здригнувся від огиди. Ні, не вилаюсь і не розплачусь, а таки мовчатиму. Однак свердлівні оченята на сухому обличчі (мені раптом мигнула думка: що знаю про його ставлення до мене, адже може ненавидіти мене так само і так само без достатніх причин) хотіли повної перемоги наді мною, вони запрагли стати по-справжньому начальницькими оченятами.

— Ви мене зрозуміли, — сказав зав, і шкіра ще тугіше обтягла кістки обличчя, так бувало завжди, коли говорив, — бо коли це повториться, змушений буду накласти на вас стягнення.

І ота канцелярська фраза чи й саме слово "стягнення" якось так "стягли" мого поколоченого мозка, що він через язика й вибовкнув оту жорстоку й непотрібну фразу, від якої й зараз мені соромно, а на душі шкребуть коти. А може, вона випала з мене, як бомба із літака, коли щось негаразд із люками, і от вам готове нещастя (в газетах не раз писали про такі загублені бомби, навіть і ядерні, і це щастя, зітхало, читаючи ті газети, безліч людей, що вони не розірвалися). Але моя розірвалася. Бо я сказав:

— У вас сьогодні що — запор?

Те, що побачив наступної хвилі, змусило сторопіти. Еге ж, сторопів і стояв, як бевдзь, бо отой чоловічок переді мною, сухар сухарем, людина з іншого часу, чоловік-рипучка, жовчний і немилосердний, навряд чи кимось у цьому світі люблений, чоловік-гореначальник, зневажати якого мені належиться як підлеглому, той чоловік раптом густо почервонів, його сухе й жовте обличчя запалало, як мак, а очі перестали бути колючими і свердлівними, а стали голубі й болющі, плюснувши на мене таким жалем і такою образою, що зрозумів: сталося казна-що, чого не повинно бути, що я впав у якусь брутальну недоречність.

— Негідник! — пробурмотів він і, вставши, за мить голосно гримнув дверима. Я чув, що біжить коридором, що тікає від своєї і моєї ганьби, і несамохіть торкнувся власних щік. Вони палали, начебто весь вогонь завового обличчя перелився в моє.

Це був один із тих моментів, про які людина не любить згадувати. Але все, що сталося, сталося не від мого лихого серця, а ненароком, одне слово, вибовтом. Я прагнув ще врятувати себе, засвистів легковажно й спинився коло вікна. Вікно виходило у дворика, оточеного зусібіч стінами. Така собі кам’яна яма, подумалося; на асфальтовому п’ятачку бив м’яча рукою хлопчак, м’яч відскакував від асфальту і знову вдарявся об нього — рука немилосердно лупила й лупила. І невіть-чому згадав свою сестру у перших, не ту, рідну, що живе в приміському селі, а іншу, майже зниклу із пам’яті, — доля її була сумна, як і цей сірий дворик. Доля її — оцей м’яч, і хтозна-чому в неї так складалося, але на неї притьма валилися всі нещастя світу, і це в той час, як ім’я мала — Любов. По краях дворик обріс кригою, і коли хлопець потрапляв ногою на льодок, я, навіть тут за вікном, чув своєрідний скрегіт. Моє обличчя вже не було червоне, бо щосили хотів забути те, що сталося; власне, не міг про те думати — був усе-таки винуватий. Але чогось чекав. Адже мій зав не ходитиме вічно десь там, за стінами, він охолоне й повернеться на місце своєї служби, адже без нього все тут піде шкереберть (принаймні він у цьому переконаний і не раз нам про це заявляв), отож розминутися в цьому світі ніяк не можемо, а рано чи пізно маємо подивитися один одному у вічі. Тоді й вибачуся, і всій цій безглуздій історії настане кінець, надто вона незначуща. Все трапляється в житті, особливо, коли працюєш у такому тісному товаристві, чи "калефтіфі", як любить казати наш начальничок. Відвідувачів приходить до нас небагато, і ми змушені більше дивитись одне на одного: два чоловіки й одна жінка. Щодо жінки, тут не вив’яжеться жодної романтичної історії, бо жінка біля нас ще сіріша, як той асфальт за вікном, вона має чоловіка й двох дітей, і в неї стільки клопоту, що, здається, тільки й думає про того чоловіка й дітей, окрім того, є ще пекуча проблема кофточок, спідниць, панчіх, колготок, туфель, білизни, пальт, комірів, накрить на голову — це вже зі сфери телефонових розмов; зрештою, вона про нас із завом знає куди більше, як ми про неї, бо жінки завжди і в усьому мають звідницький інтерес. Усе інше — сіре, непролазний чи, може, так здається, морок, а може, мені незвісні ті таємні закапелки, які ховає в собі ця проста душа. Отож для мене моя колежанка, як цей дворик, по якому вже бігає двоє дітей, а серце її — отой м’яч, якого вони дубасять ногами, посилаючи один до одного…

Чому мене не покидає ця історія? Очевидно, тому, що людина живе в середині одного чи кількох кіл, які обмежують виводи її духу та енергії, а коли виходить поза межі того кола чи кіл, тоді й приходить колапс. Мені холодно тут, біля вікна, не того вікна, що на роботі, а тут, удома, хоч який це дім, коли його тимчасово наймаю, але я все-таки вдома, і мені з голови не йде отой злозачатий день. Я у самих трусах та майці, тіло покрилося буберцями. Можна було б пострибати, щоб зігрітись, але коли істоти моєї статури і ваги починають стрибати, то де гарантія, що не провалиться підлога? А піді мною живе цілком нервовий пенсіонер, який, здається, ненавидить огрядних людей. Тому-то я вдягаюся. Помічаю, які величезні й широкі мої штани — ціле тобі море, але тепер воно необхідне мені.

Приходить до голови блазенська думка: як би я реагував хлопцем, коли б мені хтось пророче сповістив, яким буду, коли виросту? Цей дисонанс: широчезні штани і мої давні дитячі уявлення, немило вражає мене, і мені хочеться послати кудись через кімнату, в найдальший куток, густого злитка слини. Однак я усміхаюся. Жити самому — також непроста річ. Жити сам на сам — це любити себе й ненавидіти водночас. Спльовую у раковину і відкручую крана. Люблю дивитись, як тече вода…

До нас на річку приходила гора-людина. Гора-людина заходила в воду і раптом кричала: "Уха-ха!" — й поринала. Вигулькувала, як велетенська надута куля, горлала вдруге своє "Уха-ха!" — і вдруге поринала у воду. У неї було велике, веселе й кругле, як сонце, обличчя, лиса голова, а велетенські труси, коли вискакувала з води із незмінним "Уха-ха!", спускались аж до паху. І мені здавалося тоді, що в нього там, у паху, немає нічого чоловічого, що ця гора-людина все-таки "вона", незважаючи навіть на лисину й малу борідку на підборідді. Завжди, коли вмиваюся, той образ стоїть перед очима. І мені невіть-чому хочеться вигукнути оте визивне й брутальне: "Уха-ха!" — і засміятись, як сміялася гора-людина, кидаючи виклика тим, хто кпить із його недуги, тобто що його "рознесло".