Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

гатили з такою силою, що вони, вдавалось, ось-ось вилетять геть. Крайніченко сів на підвіконня і перекинув за вікно ноги… Він ще стояв, тримаючись за ринву, коли до кімнати вдерлися поліцаї у білих касках. Гупаючи кованими бутсами, вони забігали по кімнатах, захряпали дверима.

— Він був тут, — розпачливо вигукувала Патриція. — Тедді не винний, повірте…

— Де він?! — почувся знайомий голос.

«Невже Керк? Так і є, це його голос. Жаль, не добив гада!»

— Ось він! — вигукнув поліцай, висовуючись із вікна. — Біжіть у нижні поверхи! Блокуйте двір!

— Взяти живим!

«Знову цей ненависний голос. Ні, досить! Цього разу живим не дамся! Нема як жити, нема сили боротися, та є можливість умерти чесною смертю!..» Зціпив зуби і зробив крок у прірву…

Генерал Керк, стояв у кабінеті перед люстром і тримав на тім'ї пухир із льодом. «Хай йому біс! Що воно таке? Безглузда смерть Дайна і майор… Що ж я все-таки не розгледів у ньому? Крайніченко вискочив із гри дуже невчасно. До нього було стільки запитань, і всі вони лишилися без відповіді. От хоча б узяти публікацію в «Парі-матч», її автор прямо посилається на папери Кьоніга… Де вони? Які зумів передати їх тому Зеппу Плісейсу, коли з майора не спускали очей? Усе те сподівався з'ясувати під час сеансу…»

Думки генерала урвав телефонний дзвоник. Жіночий голос повідомив, що його, містера Керка, викликає Берн.

— Хелло, Джіммі! — почуїся у трубці хрип Хемфрі, — Як ти там, старий? Давненько не чув твого голосу.

— Нічого, бос… У мене все о'кей!

— Ти газети читаєш? — по довгій паузі спитав Хемфрі.

— Аякже… Якщо ти маєш на увазі «Парі-матч», то я прочитав її ще вчора.

— Мені прикро, але я мушу тобі… Повір, я щиро…

— Не шукай слів, Едварде… Я подаю у відставку. — Ну, навіщо ж так зразу. Я ще спробую…

— Не варто! Вибач, що так вийшло! О'кей, старий! Він поклав трубку, приніс її на важільці обома руками і, посміхаючись, промовив:

— Ну, от… Доля вже нагадує про себе. Отож, Джіммі, рубаємо кінці. Насамперед треба перевірити, що там в «Сен-Готарді». Мали викликати федеральну поліцію для фіксації…

Він набрав потрібний номер. Трубку довго ніхто не піднімав. Потім почувся розгублений жіночий голос.

— Це ви, фрау Сабіна?

— Я…

— Співчуваю вашому горю… Прийміть мої… І покличте до телефону…

— Не можу, — плаксиво мовила фрау Сабіна. — У нас поліція, але не та, а зовсім інша…

— Що ви белькочете? Яка інша? З вами говорить генерал Керк. Поясніть, що там у вас відбувається?!

— У нас Іптерпол… Вони всіх допитують і кажуть, щоб я поклала трубку. Я підкоряюся, містере Керк…

«От стара гуска, навіщо вона назвала моє ім'я. Але тепер все одно. Слід негайно їхати і самому всьому дати лад. Треба скористатися владою, поки у місті не знають про мою відставку».

Хвилин за двадцять він уже входив до готелю. У дверях його зупинив спортивного виду молодик. Посвідчення шефа баварського відділення Сі-ай-сі не справило на нього сподіваного враження. Ввічливо попросив зачекати. По телефону спитав у когось дозволу і лише після того пропустив, назвавши номер апартаментів, які займала Патриція. В кімнаті було повно людей. Він навіть не глянув на них. Його увагу привернули тіла майора і Дайна. Вони лежали на підлозі поряд. «Але чому Інтерпол, коли мала бути федеральна поліція? Хто викликав?»

— Панове, що тут відбувається?

— Йде слідство, — відказав пан з сигаретою в зубах.

— І що ви тут розслідуєте, комісаре?

— По всьому видно — вбивство…

Керк переступив з ноги на ногу, пожував губами.

— Чи можна вас на кілька слів?

Вони вийшли з кімнати і зупинилися біля вікна в кінці коридора.

— Слухаю вас, генерале, — промовив комісар Інтерполу, припалюючи погаслу сигарету.

— Шановний метре, — почав, як міг, ввічливо. — Ви заскочили на чуже поле. Тут грає моя команда.

— Я розслідую вбивство… Вбивство осіб, які мали відношення до друкування фальшивих банкнотів з матриць Бернгарда Крюгера, а це…

— Не заперечую, це ваші проблеми… Однак про те, що сталося тут, ніхто не повинен знати. Справу розслідуватиме Сі-ай-сі. Обидва — мої агенти. Жити їм чи вмерти — вирішую я! — Керк намагався збити комісара з тону, проте марно, той спокійно гнув своєї.

— Ви не дослухали, генерале, ми розслідуємо вбивство барона Торнау. Хорста Торнау… який був звинувачений у причетності до фальшування грошей ще судом третього рейху. З ним загинула його секретарка Юта Дайн, дочка господаря цього готелю, містера Дайна — Рябчука… Його труп лежить поруч з трупом містера Крайніченка, який кілька днів перед загибеллю барона проживав у Монте-Карло в одному з ним пансіонаті. Сьогодні вранці містер Крайніченко сповістив нас про те, що хоче зробити важливу заяву саме про фальшування фунтів і доларів з матриць Крюгера, піднятих із дна озера Топліц… Однак коли ми приїхали, він був уже мертвий… Чи не здається вам, що хтось замітає сліди?

— Ви думаєте, його вбили? Але ж він сам… Мені сказали, ніби сам…

— Так, сам. Медичний експерт засвідчив: на тілі загиблого — сліди насильства. Хоч очевидці твердять, що він сам кинувся з вікна… Логіка підказує версію… Оскільки містер Дайн проходить по справі Крюгера, а пан Крайніченко мав намір дати свідчення саме у цій справі, між ними могла виникнути сварка і… Як ви ставитесь до такої версії?

— Цілком вірогідно. Вони не мирили між собою. Ну, та вже розберемось… Зрештою, кожен вартий тієї смерті, яку заслужив у бога… Якщо, звичайно, з богом згодні