Геза Гардоні - Зірки Егера

тут є один знайомий корчмар. У нього й переночуємо. Та от живе він далеченько: аж за Єди-кулою.

Янчі здригнувся.

— І ми проходитимемо повз Єди-кулу?

— Так,— відповів циган.— Звідти до корчми вже палицею докинути.

— І ти кажеш, що зараз має зійти місяць?

— От-от зійде. Хіба ви не бачите, паничу, як займається край неба? Нам треба поспішати. Корчмар цей — грек. Він скуповує у нас крадене. Він і одежу нам продасть, якщо заплатимо.

— А ми не могли б зблизька глянути на Єди-кулу? — тремтячим голосом запитав Янчі.

— Вночі?

— Так, уночі.

— Можна, коли вже так кортить,— відповів циган.— Аби тільки нас не спіймали.

І він рушив попереду, обережно переступаючи через собак, що вилежувалися на землі. Коли ж засяяв місяць, він повів усіх по тому боці вулиці, де слалася тінь.

Вулиці й будинки спали. Лише зрідка тишу порушувало валування собак. Ніде жодної душі.

Місяць освітив маленькі дерев'яні хатинки. Всі побудовані на один копил, усі двоповерхові. На верхньому поверсі вікна загратовані, грати дерев'яні. Це вікна гарему. Іноді трапляються й кам'яні будівлі, а далі знову безконечні ряди дерев'яних халуп.

Циган зупинився біля одного з таких дерев'яних будиночків і махнув рукою, мовляв, стійте тихенько. З хати долинав плач дитини. Шибок у вікнах, звичайно, не було, і ясно чувся роздратований жіночий голос:

— Замовкни! Гуняді йде![57]

Дитя замовкло. Наші мандрівники поспішили далі.

Ще й північ не настала, коли за одним з поворотів перед ними заблищало море, освітлене місячним сяйвом і, мерехтінням зірок.

Циган знову прислухався.

— Сядемо в човен,— тихо сказав він,— якщо, звичайно, десь роздобудемо його і об'їдемо Єди-кулу. Корчма стоїть по той бік замку.

— Виходить, турки і в Стамбулі п'ють? — запитав Гергей.

— У цій корчмі п'ють і турки,— махнув рукою циган.— Там є окрема кімната, де вони потай випивають.

Шаркезі ходив піщаним берегом, поки не знайшов човна, що був прив'язаний до палі.

Раптом з-за рогу, немов кажан, вискочила жінка в коричневому вбранні й побігла берегом до цигана.

Той здивовано глянув на неї.

— Це ти, Черган?

То була дочка старійшини.

— А де ж Делі? — запитала дівчина, відсапуючись.

Циган показав рукою на Гергея і його товаришів, що стояли напоготові в тіні.

Дівчина обернулась і, схопивши Еву за руку, зашепотіла:

— Вам загрожує небезпека! За вами слідом женуться двадцять сипахів і ага з воронячим обличчям. Ева глянула на Гергея. Вона не розуміла, про що торохтить циганка.

— Тільки-но ви пішли,— вела далі дівчина,— до нас завітав ага. Його солдати обнишпорили весь наш табір. Шаблею били мого батька, примушуючи його сказати, де ви. Навіть у печері шукали вас.

— І ви навели їх на наш слід?

— Ні! Адже й Шаркезі пішов з вами, вже заради нього й то так би не зробили.

— Щиро сказано,— усміхнувся Гергей.— Але ми вже зустрілися з ними.

— То вони женуться за вами. От-от наздоженуть! Покваптеся! Тікайте!

— Сідайте всі у човен,— наказав Шаркезі.

— Місяць освітлює море,— з тривогою додала дівчина.

— Дарма,— відповів Гергей.— Якщо вони й побачать нас, то не скоро іншого човна знайдуть.

Місяць осявав море і високі мури замку, посередині якого, наче велетні в гостроверхих капелюхах, темніли чотири вежі.

Коли друзі підбігли до човна, від вулиці почувся тупіт і брязкіт зброї.

— Ідуть! — злякано шепнула циганка.

І жаби не плигають так швидко у воду, як наші мандрівники пострибали в човен.

— Човен малий,— стурбовано мовив Гергей.

Його слова потонули в гаморі, що здійнявся на березі.

Мекчеї вирвав весло у цигана й одним ривком зірвав ремінці, на яких воно трималося.

— Сідайте!

— Відштовхни човна! — гукнув Гергей.

Але Мекчеї стояв, піднявши весло вгору, і чекав турка, який біг до них,