Лариса Юріївна Копань - Пульсари

Сьогодні вранці, наливаючи клейкого грибного супу, Галя запитала, немов окропом ошпарила:

— Ти чув, що в місті оживили хлопця?

Мусій удав, що недочув, і заходився гучно сьорбати юшку. Проте Галю не обдуриш — вона одразу ж зрозуміла, що чув, але зізнатися не хоче: шкіра на його лобі вмить зібралась у зморшки, наче на хромових халявах. А чому не хоче говорити? Може, й справді когось із того світу витягли. Хіба мало зараз усяких див? Як наслухаєшся по радіо та телевізору про «Неймовірне», то й сапа одразу мозолі натирає, і сажу з димаря трусити стає соромно, і гній на грядці розкидати уже якось не з руки…

— Мало кого тепер воскрешають… — неохоче обізвався Мусій, коли його ложка шкребнула дно тарілки. — На те й вчаться, щоб з каменю воду вичавлювати.

— А хіба її з колодязя черпати погано?

— Не з нашим розумом… — Мусій затнувся, бо хотілося сказати по-старому: «От женщина! Тісто в голові!» Та відтоді, як залишилися вдвох, без Віталика, він відчував якусь болісну ніжність до своєї подруги і намагався бути стриманим, тому повторив поважно: — Не з нашим розумом. Ось як вип’ємо воду з колодязів, то раді будемо і з каменю вичавлювати. — І, щоб дружині було зрозуміліше, навів приклад з релігії: — Христа ж воскресили без формул і кібернетики, а зараз, з нашою технікою…

— Та я не дивуюсь. Жаль тільки, що Віталичок наш ні за що ні про що… — Галя відвернулася, щоб не показувати сліз. — Простих смертних не оживлятимуть, хіба що голів колгоспу та вище. Кому ми потрібні, Мусієчку?

Чоловік знову промовчав, хоч давко збирався підготувати Галю до зустрічі з… сином-не-сином, хлопцем-не-хлопцем і не своїм, і не чужим. Та, бач, і тут вийшла промашка, як це було вже колись стосовно Віталика. Помітила тоді Галя, що у дитини вуса пробиваються, і натякнула Мусієві, що пора, мовляв, синові розповісти про світлі й темні сторони дружби з дівчатами. Мусій неохоче погодився просвітити сина, та все відкладав цю делікатну розмову. А коли одного разу почав, заїкаючись, підшукувати слова, Віталик відкритим текстом, не соромлячись, заявив, що Тетяна з десятого класу йому вже все розтлумачила. Ще й батькові знання поповнив, бо досі Мусій знав про акселератор у машині, тепер дізнався ще й про акселератів…

Ось і цього разу Мусій запізнився з поясненням: багатоканальний ярмарковий телефон уже оповістив околиці, що десь когось воскресили. А може, вже ширяться по місту, мов нафтові плями по воді, чутки про Віталія-не-Віталія?.. І до Галиних вух допливуть, і вдарять у її зболене серце смертельним ударом…

— Як ти… як би ти… — підшукував Мусій слова, — як би ти поставилася, якби і його, — Мусій показав на синову фотографію, — теж відкопали й оживили?

— Свят-свят, — перехрестила чоловіка і на себе хресний знак, немов щит, накинула…

Теля, та й годі, мовчки розсердився Мусій. Кам’яний вік. На подвір’я такої літаюча тарілка не сяде для переговорів. Проте стримав емоції і почав напружено шукати в пам’яті який-небудь переконливий і доступний для Галі факт, щоб провести артпідготовку. Однак нічого путнього з того, що чув в університеті, не спадало на думку. Пригадувалися тільки якісь плутані фрази про курей-стоніжок, яких жінці не збагнути вовік, хоч і найрозумніша вона на весь куток. Так тільки явочним порядком діяти — привести Віталика-не-Віталика додому, поставити на видноті, й нехай на шию йому кидається, нехай плаче. Вже час. Більше року Верхуша за ручку по вчителях водить. Ще, чого доброго, дитя до нього звикне, як до батька. З цим треба кінчати, бо так і вдруге можна сина втратити. І з ким ходити до пивного бару та в «Червону руту»?

Мусій втерся рукавом, допивши кисляк, — давно вже він не ходить, ні до «Рути», ні до автоматів на перехресті вулиць, адже зарікся заливати собі очі, бо повинен завжди бути готовий прийти на поміч синові, як тільки він того вимагатиме. І всі ці тягучі, немов жаб’яча ікра, місяці Мусій лише ковтав слину та смоктав язика, чуючи пісню про червону руту і мріючи про той день, коли удвох із сином підуть у заклад із такою ліричною назвою.

Пора кінчати. І сьогодні ж! Досить Віталика вчити. Ще начеплять йому таких звичок, що й рідної хати цуратиметься.

— Як би хотів я повернути його, — простогнав Мусій. — Хай через казку… чари… через живу воду чи бабу-ягу…

— Якби ж то, — обхопила Галя Мусієву голову і загойдалася ніби в німих риданнях.

— Смерть у раю побороли, — силкувався поновити наукову розмову Мусій. — То і в нас їй не місце. Раніше вона потрібна була, щоб слабкіший давав дорогу сильному. А тепер хіба поймеш, хто сильніший, — чи той, що пудові гирі вергає, чи той миршавенький, що довгі, як Чумацький шлях, формули пише. Смерть усім заважає, і генералові не дає розгулятись, і мудрецеві шлагбаум ставить… — Запас політичних і наукових міркувань скінчився, нічого вагомішого сказати не вдалося. Тому із високого перейшов на земне: — Сьогодні щоб тут була портвяшка і закусь. Сам я, ти ж знаєш, уже не вживаю, але гостя-не-гостя приведу. Вір не вір, але сьогодні я таки тебе здивую.

Мусій ніжно зняв з голови жінчині руки, перевірив, чи бряжчить у кишенях, хутко вийшов з хати.

Галя сумно і злякано подивилась йому вслід: знову за старе… І що тут вдієш…

Вона полізла на горище, розшукала велику макітру з полив’яними квітками на боках — колись, як тільки побралися з Мусієм, вчиняла в ній хліб, поки не перейшли на казенний, з магазину. Потім, коли в чоловіка почалися запої, квасила в ній сирівець, бо тільки ним і рятувався. Останнім часом макітра відпочивала, і Галя постукала по її боках — чи не тріснула де.