Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

вертоліт і на висоті приблизно п’ятдесят метрів пролетів над головою. Раптом пролунали методичні, оглушливі постріли важкого кулемета. Севілла обійняв Арлетту й, прикривши її своїм тілом, кинувся на дошки причалу. Але стріляли не в них, він виразно бачив, як трасуючі кулі виплигували з води й вогняним пунктиром описували вертоліт. Він набрав висоту, розвернувся й зник у сутінках.

— Ходімо, — сказав Севілла, — ми вимагатимемо пояснення.

Вони побігли бетонованою доріжкою. Тієї миті з’явився Пітер і вигукнув:

— Адамс радирує!

Севілла відсапувався, доки Пітер з олівцем у руці розшифровував радіограму. Коли скінчив, вирвав із записника аркушик і подав Севіллі.

«Група «В» тепер у курсі справи. Небезпека цієї ночі. Просимо вас прийняти на острів загін захисту».

Севілла взяв у Пітера олівець і написав: «Стріляючи, ви себе викрили».

Пітер зашифрував, передав, прийняв відповідь, розшифрував її і віддав аркушик Севіллі: «Вогонь викликаний необхідністю. Група «В» могла закидати гавань гранатами. Повторюю свою пропозицію».

Севілла написав: «Ні. Захист забезпечу сам».

Пітер зашифрував, передав радіограму й підвівся:

— Я був у повітці. Я подумав, що стріляють у вас.

— Я також, — озвалася Сьюзі.

Севілла не відповів. Він надряпав на звороті останньої радіограми: «Вимкніть підслуховувач Ела», — і подав її Пітерові. Пітер кивнув головою й вийшов. Севілла повернувся до жінок.

— Нікому не слід телефонувати й засвічувати світло. Де Меггі?

— У себе, — відповіла Сьюзі.

— Поки що дайте їй спокій. Ми щось перекусимо на терасі й усі ляжемо на даху. Принесіть ковдри, бетон — не перина.

— Доки ще не споночіло, — озвалася Сьюзі, — я піду приготую бутерброди.

Залишившись наодинці з Арлеттою, Севілла взяв її підруч, і вони вийшли на бетоновану доріжку, що збігає до гавані. Арлетта півголосом запитала:

— Хіба не варто послати Пітера охороняти гавань?

— Варто б, та я боюся. Ці люди — професіонали. Вони можуть завважити Пітера й убити його, перш як він їх побачить.

— Убити? — запитала Арлетта глухим голосом. Севілла подивився на неї:

— Вбили ж вони Боба. Чому б не вбити й Пітера? Або нас? Для цих людей людське життя нічого не варте. Ні одне, ні двоє, ні сто. Вони зроблять усе, аби примусити замовкнути Фа й Бі. А водночас і нас. До тринадцятого січня.

— До тринадцятого січня? — перепитала Арлетта. Її очі з жаху розширилися..

— Строк ультиматуму закінчується тринадцятого. Коли оголосять війну, істина вже нікому не буде потрібна. Отже, у нас залишається ще п’ять днів, щоб примусити заговорити Фа й Бі.

— Ти міркуєш так, ніби наперед знаєш, що вони скажуть.

Севілла подивився на неї:

— Не знаю. Але здогадуюся. — І докинув — І ти також.

– І я також, — насилу вимовила Арлетта.

Її обдало холодом, волосся розкуйовдилося, спиною котився піт, і водночас вона відчувала, як ціпеніють руки. Хотіла потерти їх і завважила, що руки тремтять. Вона сховала їх за спину, випрямилася й мовила приглушено:

— Чи маєш ти слушність, пропонуючи розташуватися на даху?

— Думаю, що так. Коли ми приберемо драбину, нас не можна буде застати зненацька. Бетонований облавок захистить нас від прямих пострілів. А для нас, коли ми будемо змушені стріляти, — це чудова позиція.

— О’кей, пане Севілла, — всміхаючись, сказала Арлетта.

Однак вона почувала себе знесиленою, ноги підкошувалися, вона була на грані непритомності. Севілла пильно подивився на неї, обняв за плечі й притис до себе. Арлетта розм’якла, притулилася головою до його грудей і прошепотіла:

— О Генрі, Генрі…

— Ходімо, — сказав він, — приготуємося. Не дозволимо страхові оволодіти нами.

Згодом уся лабораторія сиділа на терасі за столом і мовчки вечеряла в темряві. Меггі зовсім знесилилася. Пітер і Сьюзі ні про що не запитували. Вони замкнулися в мовчанні, що означало: якщо ми більше не маємо у вас довіри й навіть не маємо права бачити Фа й Бі, не кажіть нам нічого, а ми, звісно, уже й не прагнутимемо про щось дізнаватися. В сутінках Севілла ледве розпізнавав їхні обличчя. Він з ніжністю дивився на них. Сьюзі, Пітер — як багато вони для нього значать! Він почував себе винним перед ними не тому, що мовчав, а тому, що піддавав їх небезпеці — їх, що лишень почали жити. «А Майкл? — мислив він. — Майкл у в’язниці. Парадоксально, але з усіх нас він, може, єдиний, хто залишиться жити».

— Пітере, — тихо мовив Севілла. — Яку зброю вони дали нам?

— Ручний кулемет, автомат, чотири гвинтівки й гранати.

— Хто вміє стріляти?

Пітер, Арлетта й Сьюзі підвели руки.

— Сьюзі, чи вмієте ви поводитися з гвинтівкою?

— Я стріляла з карабіна з оптичним прицілом у мішені.

— Я також, — сказала Арлетта.

— Принцип один і той же. Пітере, ручний кулемет чи гвинтівка?

— Однаково.

— Що ж, хай у вартового буде кулемет. Чи прожектор працює?

— Так.

— Він знадобиться. Одягніться в темне. Принесіть ковдри, кожному по дві, електричні ліхтарики, воду, бінокль, плащі й, безумовно, передавач.

Стало тихо.

— Коли почнемо влаштовуватися? — зацікавився Пітер.

— Коли зовсім споночіє.

* * *

Севілла відчув, що його термосять. Розплющив очі й нічого не побачив — ніч була вельми темна. Пітер шепнув йому на вухо:

— Чотири години, ваша черга, все гаразд. — Наступила тиша. Знову озвався тихий, ледь чутний Пітерів голос — Коли ви справді прокинулися, я піду спати. Ох, як тяжко сидіти в темряві з відкритими очима. Дайте мені вашу гвинтівку. Ручний кулемет у бойовій готовності стоїть біля надувного матраца.

— Проведіть мене туди, — попрохав Севілла. — Боюся, що я неправильно зорієнтуюся.

Він помацав навколо себе руками, схопив гвинтівку, простяг ліву руку в напрямку,