Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

Мамай, — зазначає літописець, — злой совет собрал… и сказал им: «Пойдем на Русского князя и на землю Русскую, как еще при Батые было. Христианство разорим, а церкви Божьи попалим и кровь христианскую прольем, а законы их уничтожим». I Москва рушила назустріч «поганим» з хоругвами Христа-Спасителя і Пресвятої Богоматері (чого раніше не бувало!). І литовський князь, як і рязанський відступник — князь Олег, не міг та й не хотів надихати свої дружини на бій з християнами заради перемоги «невірних». Навпаки, із Західної Русі — від «Литовської» України (з Волині) — йшов на допомогу Дмитрію воєвода Боброк з дружиною, що відіграв у битві важливу роль.

Отже, в середині XIV століття у Східній Європі (на слов'янських просторах») склалися три історичні «одиниці», три реальні сили: швидко міцніюча Польща, Русько-Литовське князівство і «Татарія» (Східна Русь з Москвою). Із заходу насідали германські племена в особі тевтонських рицарів. Є думка, що Східну Європу від тевтонців урятували монголи. Це неправильно — їм протистояли Русь Литовська і Новгородська, поки, нарешті, в 1410 році не відбулася гігантська битва при Грюнвальді. В ній, з одного боку, зійшлися русичі («литовські» і «татарські»), самі татаро-монголи, литовці і поляки, а з другого — германські племена та їхні сателіти. Крізь страшний скрегіт зброї з одного боку лунало: «З нами Бог!», з другого боку неслося: «Готт міт унс!» [Бог серед нас!]… Переміг слов'янський Бог. Тевтонський агресор зазнав остаточної поразки.

Куликовська битва, можна сказати, була першою релігійною війною на просторах Східної Європи. Які її наслідки? Чи вдалося Москві досягти воєнної перемоги? Над Мамаєм — так, над Золотою ордою — ні. Вже через рік золотоординці легко взяли Москву, зруйнували все навколо неї, а Дмитрій з сім’єю і челяддю заховався в Костромі. Навіть у ювілейних книгах з нагоди 600-річчя битви сказано обережно: «Битва на Куликовому полі показала можливість перемоги над татарами». Лише можливість. А яка ж ціна виявлення цієї можливості? «Оскудела совершенно вся земля Русская воєводами и слугами и всяким воинством, — каже літописець, — и от этого был страх большой по всей земле Русской» [Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — Кн. 2.—С. 288]. З 400 тисяч руських воїнів, які брали участь у битві, залишилося менше 40 тисяч. Решта загинула.

Чи була досягнута політична перемога над Ордою? Ні. Незважаючи на те, що полчища Мамая зазнали поразки, були відновлені «порядки Батиєві», від яких Русь за півтора століття значною мірою вже звільнилася. Гноблення монголів посилилося, данина зросла в 3–4 рази (до рівня, який був ще при хані Узбеку на початку XIV ст.). Монголи батиєвих часів виявляли віротерпимість. Тепер же, як свідчать літописи, хан Тохтамиш, взявши Москву, зруйнував храми і спалив книги.

І все ж таки Куликовська битва знайшла свій відбиток у душах московитів. Вона прогриміла на весь світ як найбільший тріумф Москви. «Радость была великая по всей Руси, — свідчать літописці. І справді, це була велика перемога — перемога «внутрішня», духовна, яка значиміша за воєнну і політичну. Нехай баскаки ще б сто років хазяйнували в Московії, однак Московія уже знала, що вона є, вона народилася, за нею майбутнє. В надрах панмонголізму народилося те, що пізніше отримає назву: «російська ідея», «російський дух». У Московії почалася епоха Андрія Рубльова і Феофана Грека, потім Діонісія, скрізь засновувалися і швидко зростали монастирі (осередки «російського духу»). Про це можна багато говорити.

Але вас більше цікавить російсько-український аспект проблеми. Тут якраз історія великої Київської Русі підійшла до свого роздоріжжя. До цього вся Русь (і Київ, і Галич, і Новгород, і Владимир, і пізніше Москва) йшла одним шляхом — широким, вибоїстим, місцями важкопрохідним. Татаро-монгольський гніт поширювався на всю її територію. А тепер вперше доленосна для всього східного слов'янства подія сталася не лише незалежно від Південної Русі (Праукраїни), а й усупереч їй (адже Праукраїна в складі Литовського князівства пасивно протистояла Московії).

Далі шляхи Московського князівства і України (збирачами якої виступили галицько-волинські князі) все більше розходяться — аж до часів Богдана Хмельницького. У Придніпров'ї з'являється нова сила («новий фактор європейської історії!» — Запорозька Січ, яка продовжила боротьбу з мусульманською експансією в Європі, але продовжила самостійно від Москви і з новими, власне українськими національними цілями. Україна (а її до XVIII ст. у військово-політичному розумінні уособлювали козаки та їх держава) виступає або зовсім незалежно, або як антипод Московії.

Запорожці, як писав Т. Шевченко, не раз «скородили списами московські ребра». Не було «возз'єднання» двох ніби штучно розірваних частин етносу й у 1654 році, Богдан Хмельницький уклав з московським царем військово-політичну угоду для боротьби з конкретними на той час ворогами України і Московії — Річчю Посполитою та кримчаками (васалами хижої Туреччини). Повторюємо, це було не етнічне братання і злиття «на віки вічні», а лише військова угода [Офіційної письмової угоди про це немає. В архівах зберігається лише чорновий варіант такого документа, ніким не підписаний]. Україна хотіла залишатися сама собою. Цікава деталь: коли цар Олексій Михайлович наказав запорожцям зрізати хохли («оселедці») і завести бороди, щоб стати схожими на «братів», ті йому відповіли: «Не хощем быти аки цапы». Ну, а далі відома політична історія, у якій Україна, відчувши зле, спочатку спробувала під керівництвом Мазепи вирватися з-під руки Москви, але одержала у відповідь батуринщину і невські болота, про що вже йшлося вище, потім — повне знищення Запорозької Січі і перетворення всієї країни в «малоросійський край» великої Роси.

ІВАНБЕЙ, ІБН ВАСИЛІЙ ТА ІНШІ

Хто ми є? Азіяти, Монголи, Вічні варвари диких степів?.. Л. Силенко

— Тут ми торкнемося ще однієї теми, важливої для розуміння становлення росіян і українців як двох особливих націй.

У 1960 році в Каїрі вийшла книга єгиптянина Аміна Аль-Хелі «Зв'язки між Нілом і Волгою в XIII–XIV століттях». У ній викладені події XIII століття: «Об'єднані сили Заходу (Західної Європи — Ю. К.) рушили на Центр (так автор називає Палестину й Єгипет — Ю. К.) під знаменом релігії Христа. Весь удар прийняли на себе Єгипет і Сирія. У той же час зі Сходу рухалася, все змітаючи на своему шляху, грізна сила (монголи — Ю. К.): вона зруйнувала Багдад, спустошила землі Сирії і вийшла на рубежі Єгипту. Стосовно Центру Захід і Схід проводили, по суті, спільну політику. Захід використовував релігію як засіб перетягти Схід на свій бік. І якийсь час здавалося, що татари зможуть допомогти хрестоносцям повернути Гроб Господній.

Єгипет відбивав натиск двох зустрічних потоків. Він боровся. Кермо влади