Віктор Гюго - Собор Паризької Богоматері

в душу й здригнувся. Він згадав цю нещасну дівчину, яка його занапастила і яку він занапастив. Він озирнувся розгубленим поглядом на ту подвійну звивисту путь, якою фатум примусив пройти їхні долі, аж поки довів їх до точки перетину, де безжалісно розбив одну об одну. Він думав про безумство вічних обітниць, марність цноти, науки, віри, доброчесності, про непотрібність бога. Він із захопленням поринав у ці думки і, все глибше й глибше в них занурюючись, відчував, як груди йому розриває сатанинський регіт.

І коли, риючись у своїй душі, він побачив, яке велике місце залишила в ній природа для пристрастей, то зареготав ще з більшою гіркотою. Він розворушив у глибині свого серця всю ненависть, усю лють і побачив холодним поглядом лікаря, який досліджує хворого, що ця ненависть, ця лють були не чим іншим, як спотвореним коханням; що кохання, це джерело всіляких людських чеснот, перетворюється на щось страхітливе в серці священика і що людина, створена так, як він, ставши священиком, перетворюється на демона. Тоді він зайшовся жахливим сміхом і раптом зблід, усвідомивши найзловіснішу сторону своєї фатальної пристасті, цього роз'їдаючого, отруйного кохання, сповненого безжалісної ненависті, що закінчилося шибеницею для однієї душі й пеклом — для другої; її засуджено до страти, його — до вічних мук.

І він знову зареготав, згадавши, що Феб живий, що, незважаючи на все, ротмістр живий, веселий і вдоволений, що мундир на ньому пишніший, ніж будь-коли, і що в нього нова коханка, якій він показує, як вішають попередню. Він зареготав ще дужче, коли згадав про те, що з усіх живих людей, яким він бажав смерті, не уникла її лише циганка — єдина істота, до якої він не відчував ненависті.

Від ротмістра він перелинув думкою до натовпу, і тут його охопили не-чувані ревнощі. Він подумав про те, що весь цей натовп бачив жінку, яку він кохав, у самій сорочці, майже голу. Він ламав собі руки при думці про те, що ця жінка, чиє тіло, побачене ним у сутінках, могло б принести йому найвище блаженство, тепер, серед білого дня, убрана, мов для ночі любострастя, була виставлена напоказ усій юрбі. Він плакав від люті над усіма цими таємницями кохання, зневаженого, опоганеного, оголеного, навіки знеславленого. Він плакав від люті, уявляючи, скільки нечистих поглядів скористалося з цієї незапнутої сорочки; ця чарівна дівчина, ця непорочна лілія, цей келих невинності й насолоди, до якого б він насмілився торкнутися лише тремтячими устами, була перетворена на якийсь громадський казан, що з нього найгірші покидьки Парижа — злодії, жебраки, волоцюги — прийшли спільно черпати безсоромну, брудну, розпусну насолоду.

І коли він спробував уявити собі те щастя, що його він міг би зазнати на землі, якби зона не була циганкою, а він священиком, якби не було Фе-ба, а вона кохала його, Клода; коли він подумав про те, що безжурне, сповнене кохання життя було б можливе і для нього, що в ту саму мить на землі тут і там були щасливі пари, які забувалися в нескінченних бесідах під покровом апельсинових дерев на березі струмка, осяяні призахідним сонцем чи зоряною ніччю, і що, якби на те воля божа, він створив би з нею одну з цих благословенних пар, — серце його сповнювалося ніжністю й відчаєм.

Вона! Скрізь вона! Ця невідступна думка весь час повертала до нього, невпинно терзала його, жалила його мозок і краяла серце. Він ні за чим не шкодував, ні в чому не розкаювався, все, що він зробив, він готовий був повторити; він волів бачити її в руках ката, ніж в обіймах ротмістра, але він страждав; він так страждав, що часом висмикував собі пасмо волосся, щоб побачити, чи не посивіло воно.

Була хвилина, коли він уявив собі, що, може, саме в цю мить огидна мотузка, яку він бачив сьогодні вранці, стиснула смертельним зашморгом її тендітну, граціозну шийку. Від цієї думки його кинуло в холодний піт.

І була інша хвилина, коли, сміючися з себе диявольським сміхом, він пригадав Есмеральду такою, якою він побачив її вперше — жвавою, безжурною, веселою, гарно вбраною, танцюючою, окриленою, гармонійною — і Есмеральду останнього дня: у сорочці з мотузкою на шиї, вона повільно йшла босими ногами по крутих східцях шибениці. Він так ясно уявив собі цей подвійний образ, що в нього вихопився жахливий зойк.

У той час, коли хуртовина відчаю валила, ламала, рвала, гнула й викорчовувала все в його душі, він поглянув на навколишню природу. Біля його ніг кілька курок, щось дзьобаючи, рилися в дрібному чагарнику; жуки, блискучі, мов емаль, виповзали на сонце; над його головою кілька пластівців сріблястих хмарок пливли синім небом; на обрії шпиль абатства Сен-Віктор своїм шиферним обеліском перетинав округлу лінію косогору, і мірошник з пагорба Капо, посвистуючи, дивився, як крутяться працьовиті крила його вітряка; усе це життя, діяльне, налагоджене, спокійне, втілене навколо нього в тисячі форм, завдавало йому болю. Він знову кинувся бігти.

Так біг він полями до вечора. Ця втеча від природи, від життя, від самого себе, від людей, від бога тривала цілий день. Іноді він кидався обличчям на землю і нігтями видирав молоді колоски. Іноді він зупинявся серед вулиці в якому-небудь безлюдному селі, і думки його були такими нестерпно важкими, що він брався за голову обіруч, немов намагаючись відірвати її від своїх плечей, щоб розтрощити об каміння бруку.

Коли сонце почало заходити, він знову зазирнув собі в душу, і йому здалося, що він майже збожеволів. Буря, що бушувала в ньому відтоді, як він втратив надію й волю врятувати циганку, ця буря не залишила в його свідомості жодного здорового поняття, жодної уцілілої думки. Розум його лежав майже вщент зламаний і знищений. Тільки два образи чітко збереглися в його свідомості: Есмеральда і шибениця. Решта була вкрита пітьмою. Ці два образи, зближуючись, утворювали жахливу групу, і чим більше він зосереджував на них свою увагу й думки, тим більше вони зростали в якійсь фантастичній прогресії: один з них у витонченості, у чарівності, у красі та сяйві, другий — у своїй страхітливості; і кінець кінцем Есмеральда здавалася йому зіркою, а шибениця — величезною кощавою рукою.

І ось що дивно, протягом усіх цих моральних тортур він жодного разу по-справжньому не подумав про смерть. Так уже цей нещасний був створений — він чіплявся за життя. А може, за ним він справді бачив пекло.

Тим часом день згасав. Тією часткою здорового розуму, яка