Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

— Такими речами прекрасна дияволиця спокушала угодника Божого, святого Антонія, — сказав Уленшпігель.

Кроків за двадцять вони побачили на шляху корчму.

— Ти добре говорила, — сказав Уленшпігель, — тепер треба добре випити.

— У мене ще в горлі не пересохло, — мовила дівчина.

Вони ввійшли. На скрині дрімав величезний дзбан, що за своє товсте черево мав назву — черевань.

Уленшпігель сказав до baes'а:

— Ти бачиш цей флорин?

— Бачу, — відповів baes.

— Скільки ж патарів ти вичавиш із нього, щоб наповнити dobbeleclauwert’ом отого череваня?

Baes йому сказав:

— Плати negen mannekens (дев’ять чоловічків) — і квит.

— Тобто шість фландрських мітів, отже, два зайвих. Ну, менше з тим, наливай.

Уленшпігель дав кухоль дівчині, а потім устав і, набравши молодецької постави, припав ротом до дзбана і геть спорожнив його у свою горлянку, аж забулькотіло, наче водоспад.

Дівчина здивовано запитала:

— І як це тобі вдалося перелити пиво з такого товстого черева у твій худий живіт?

Уленшпігель нічого не відповів, а звернувся до baes' а:

— Принеси шинки й хліба та налий ще одного череваня, ми хочемо їсти й пити.

Той так і зробив.

Коли дівчина гризла шкурку від шинки, він ніжно обійняв її, і це її аж зворушило, захопило, підкорило, і вона запитала його:

— Звідки це взялася у вас при вашій доброчесності така спрага, як у губки, такий вовчий голод і оця любовна відвага?

Уленшпігель відповів:

— Я багато нагрішив і, як ти знаєш, дав слово спокутувати свої гріхи. Це тривало цілісіньку годину. І ось, коли я протягом тої години обмірковував своє майбутнє, воно мені уявилось вельми невтішним: живитися сухим хлібом, запивати самою водичкою, сумовито зректися кохання, не сміти ні ворухнутися, ні чхнути, щоб не вчинити чогось поганого. Поважатимуть мене всі, але всі й уникатимуть, як прокаженого. Я сумуватиму, як пес, що загубив свого хазяїна. І, промучившись отак років п’ятдесят, закінчу в якомусь лігві своє сумне животіння. Покута моя була дуже довга. Поцілуй же мене, моя мила, і вдвох геть із чистилища!

— Ах! — вигукнула дівчина, охоче виконуючи його бажання. — Яка ж прекрасна вивіска ця доброчесність! Її почепити б на високу жердину!

У таких любовних розвагах час минав швидко. Проте вони мусили тікати, бо дівчина боялась, щоб раптом серед цих любощів не наскочив профос Спелле зі своїми шпигами.

— Ану підкасай спідницю! — сказав Уленшпігель.

І вони швидко, як олені, побігли в Дестельберг, де в «Зірці волхвів» застали за їдою Ламме.

31

У Генті Уленшпігель часто бачився з Якобом Скулапом, Лівеном Сметом і Яном де Вульфсгагером, від яких він довідувався, щастило чи не щастило Мовчазному.

І кожного разу, як Уленшпігель вертався в Дестельберг, Ламме питав його:

— Які ти приніс новини? Добрі чи погані?

— Біда! — відповідав Уленшпігель. — Мовчазний, його брат Людвіг та інші воєначальники, а також і французи вирішили йти далі у Францію і з’єднатися там з принцом Конде[202]. В такий спосіб вони врятували б нещасну землю бельгійську і свободу совісті. Та Бог не захотів цього: німецькі рейтари й ландскнехти відмовилися йти далі, заявивши, що присягали воювати з герцогом Альбою, але не з Францією. Марно Оранський умовляв їх виконати свій обов’язок; він змушений був вивести їх через Шампань і Лотарингію до Страсбурга, звідки вони повернулись у Німеччину. Несподівана і вперта відмова найманців погіршила становище Мовчазного: король французький[203], незважаючи на угоду з принцом, відмовився позичити йому грошей. Королева англійська[204] обіцяла допомогу з умовою, що він звільнить місто Кале з округою, але її листи були перехоплені і послані до кардинала Лотарінзького, а той, підробивши відповідь, послав відмову.

І ось тепер наша славна армія, а з нею і наша надія, тане, як привид від співу півня. Але з нами Бог, і якщо суходіл цурається нас, то море допоможе. Хай живе гез!

32

Одного разу до Уленшпігеля і Ламме прийшла знайома вже дівчина і, заливаючися сльозами, сказала:

— В Мелестее Спелле за гроші звільняє вбивць і злодіїв, а невинних посилає на смерть. Загинув і мій брат Міхількін! О горе! Вислухайте мене і помстіться за нього, ви ж чоловіки! Це все наробив брудний і мерзенний розпусник Пітер де Роозе, ґвалтівник неповнолітніх дівчат, це його справа. О горе! Мій нещасний брат Міхількін і Пітер де Роозе зустрілися якось у корчмі Valck, хоч і не за одним столом, бо від нього сахалися, як від чуми.

Мій брат не хотів сидіти з ним навіть і в одній кімнаті, обізвав його розпусним негідником і крикнув йому, щоб забирався геть.

Пітер де Роозе відповів: «Братові повії не личить надто дерти кирпу вгору».

Але він брехав: я зовсім не повія і віддаюся тільки тому, хто мені до вподоби.

Тоді мій брат жбурнув йому в пику кухоль з пивом і сказав, що бреше він, мерзенний розпусник, і коли зразу ж не забереться геть, то він заткне йому рота кулаком. Той хотів щось сказати, але брат виконав свою погрозу, затопив йому двічі в пику і, схопивши за барки, без жалю викинув його на вулицю, хоч Пітер і намагався кусатись.

А потім, коли Пітер де Роозе очуняв, то занудився на самоті і почав ходити in’t Vagevuur (у «Чистилище») — убогий шинок, куди ходять лише самі бідняки. Але й там його цуралися навіть голодранці. Ніхто з ним не говорив, хіба приїжджі селяни, котрі не знали, що то за один, або бродяги і дезертири. Та й тут його кілька разів відлупцювали, бо він таки добрий заводій.

Коли в Мелестее прибув Спелле з двома шпигами, Пітер де Роозе став бігати за ними, як пес, частував їх і вином, і м'ясом, і всякою всячиною, яку лиш можна купити за гроші. Таким чином він заприятелював із ними і, як тільки міг, намагався зігнати свою злість на тих, кого ненавидів. А ненавидів він усіх жителів Мелестее і найдужче — мого бідолашного брата.

Тому перш за все він і взявся за мого брата. Двоє кривоприсяжників, грошолюбних негідників, посвідчили, що Міхількін — єретик, говорив бридкі слова про Матір Божу і не раз блюзнив на Бога і його угодників у корчмі Valck, а крім того, у нього в скрині заховано добрих триста флоринів.

Незважаючи на те, що про свідків ніхто жодного слова доброго сказати не міг, Міхількіна схопили, а Спелле та його шпиги визнали докази за достатні, щоб узяти його на тортури. Отже, його підвісили на гак до стелі,