Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

І це були щасливі для Антипа дні — над ним була покровина, в огнищі тлів жар, ночами він чув під вугіллям тихі бесіди щурів.

Тільки ж недовго довелося жити в землянці Микули — у Любечі знали, що досить комусь пожити якийсь час у нечистому місці, й воно стане чистим, знав про це й Гордій, син Бразда, посадник любецький.

Він прийшов на дворище Микули, де й зустрів Антипа; два холопи несли за ним дерев’яне знамено нового, знатного роду.

— Хто ти єси? — запитав Гордій в Антипа, що стояв босий, у старому вретищі, довге волосся спадало аж на плечі.

— Я Антип, неть Микули й твій родич, посаднику, — відповів задушний чоловік.

— Не про те запитую, — гримнув Гордій, — і мені байдуже, кому ти доводишся нетем. За яким правом живеш тут, забрав чужу хижу й двір?

— Я нічого не забирав, — хитнувся Антип, — і мені нічого не треба — живу, та й усе…

— Живу, та й усе! — засміявся Гордій. — Та хіба ж хто нині так живе на світі? Ця хижа й цей двір належали Микулі.

— Так, Микулі, — згодився Антип, — нехай буде прощен.

— Аще живеш тут, — вів Гордій, — мусиш знати, що Микула мав купу від князя і ти її повинен платити… Аще живеш тут, мусиш дати податок князеві від диму, від рала, від кожного злака.

— Тут немає диму, немає в мене рала, я не садив і злаки.

— То й іди, Антипе, звідси! — крикнув Гордій. — Ставте знамено! — велів він холопам.

Уночі Антип сидів над Дніпром. Починалась зима. Антип змерз і не мав тепер куди піти й притулитись на світі.

Онук старійшини — так, це був, мабуть, останній онук, що пам’ятав своїх предків, — він, останній в роду, проклинав Любеч, усю землю.

А тим часом до Любеча приїхав волостелин Кожема, разом з посадником Гордієм зібрав любечан, кликав їх на брань з ромеями.

І люди, це слід сказати, як їм не важко було жити, як вони не голодували й не страждали, але здригнулися, завмерли, жахнулися, почувши страшну вість…

— Імператори ромеїв — вороги наші, вони загубили множество руських воїв, збираються йти на Русь, одягти ярма на виї наші! — кричав Гордій.

Ромейські ярма на виях руських людей? Ні, тяжко жити нині в рідній землі, тяжко працювати на князів, волостелинів, посадників, але многократно важче, страшно носити ярмо Візантії, бачити, як загибає рідна земля.

— За Русь! Ми підем, віддамо за неї життя й сили.

Над берегами лунала пісня:

Дніпро широкий, Дунай далеко,

перетнем мости через все море,

главу зрубаєм царю ромеїв,

принесем дому і честь, і славу…

Тільки Антип, онук старійшини, не пішов з воями. І не тому, що не хотів, о, серце його палало невгасимою любов’ю до рідної землі, ненавистю до ромеїв… Він не міг іти з воями через те, що не мав коня, не міг купити в Сварга щит і меч, воїн же без зброї — не воїн. Його не прийме князь. Вранці Антип пішов понад Дніпром — нижче й нижче, він пройде всю Русь, перетне Руське море, доб’ється до гори Афону, стане ченцем Антонієм, повернеться до города Києва, після смерті ж його назвуть святим…

Ніхто в Києві та навіть воєводи не знають, як же вестиме князь Володимир своє воїнство — Дніпром до гирла, а там Руським морем до Дунаю чи, може, суходолом, у землі тиверців, а далі, як колись ходив князь Святослав, через Болгарію.

Володимир не йде стезею свого отця — він не може рушити на Візантію через землю болгар — Болгарія поневолена, скрізь там над Дунаєм аж до Руського моря стоять легіони імперії, він не може стати на прю з імператорами на чужій землі.

«Колись, — думає князь Володимир, — може, знову зіллються шляхи болгар і русів, нині ж ми роз’єднані, кожна з наших земель самотуж бореться за своє майбутнє й щастя, мушу стати супроти Візантії один, наша перемога надасть сили й болгарам…»

Через це вирішує Володимир боротись з ромеями на древній слов’янській землі, на берегах рідного Руського моря, готується зробити удар на город Херсонес у Кліматах.

2

Ранньої весни, тільки скресли льоди й виповнився, як чаша, Дніпро, від берегів Почайни вирушає двісті лодій-насадів, на кожній з них тридцять-сорок воїв, на передній їде з старшою дружиною князь Володимир, що бере з собою в похід сина Мстислава.

Ще раніше князь посилає в поле за Дніпро кінну дружину з чотирьох тисяч вершників на чолі з воєводою Вовчим Хвостом, велить їй їхати Соляним шляхом на південь, ждати його над порогами.

Серед цих воїв були й ті, що недавно ходили до Візантії й бились під Абідосом, вони палали від помсти, хотіли розплатитись за кров і кривду.

З воїнством їхало на цей раз чимало людей, що не носили зброї, — бояр з Гори, мужів нарочитих від земель, купців, — князь Володимир не тільки ратоборствуватиме, а говоритиме з ромеями про куплю-продаж, віру, — він хотів мати біля себе порадників, силу, що підпирала княжий стіл.

Лодії швидко пливли Дніпром, ще швидше мчали в полі Соляним шляхом вершники, вони ждали князя біля Неяситі, допомогли переволочити найбільші насади мимо порогів.

Там, на лівому березі Дніпра, князь Володимир дав воям спочити, а сам поїхав із старшою дружиною на острів Григорія[136], де в давноминулі роки вої, що рушали вниз по Дніпру й далі в Руське море, складали під священним дубом жертву богам, просили їх дарувати перемогу. Оточений воєводами й тисяцькими, він піднявся крутою стежкою на скелі острова, зупинився під дубом, посадженим руками предків триста, а може, й усі п’ятсот літ тому.

На дубі бриніло свіже зелене листя, але багато гілок, побитих блискавицями й громами, засихало, бо в цьому світі все розвивається, росте, а потім старіється й помирає, — священний дуб на острові Григорія після довгих літ наче засипав серед моря нових буйно-зелених дерев, над голубим Дніпром, під бездонним небом, що були вічні.

І може, через те, що старезний дуб помирав, може, і це, либонь, вірніше, через те, що вмирало старе в людях і народжувалось нове, заростала й стежка, яка вела від Дніпра до дуба, на гіллях його висіли зотлілі рушники, іржаві, погнуті мечі, біля стовбура в густій траві біліли кості тварин — це були сліди давніх жертв, але нових уже ніхто не при носив.

Князь Володимир також приїхав на острів не для того,