Олександр Васильович Донченко - Золота медаль

такою декламацією! Слово в слово, як у підручнику. Просто обурливо! Не вірша ж вона читала!

— Ось вам, Юрію Юрійовичу, протилежний приклад,— втрутилась Тетяна Максимівна.— Поліщук! Ви, я думаю, звернули увагу на її самостійне мислення, на приклади, яких не знайдеш у підручнику. А як блискуче охарактеризувала останні виступи Леніна!

— Марія Поліщук — самородок.

— Юрію Юрійовичу, не кривіть душею. Цей самородок у попередніх класах нічим не блищав!

Ліді Шепель поставили трійку.

* * *

Не сказавши ні тітці, ні Варі, куди вона хоче піти, Марійка вийшла з дому. Була шоста година дня, саме той час, коли трамваї й тролейбуси переповнені людьми, які повертаються з роботи.

Марійка вирішила піти пішки. Правда, йти не зовсім близько, та все ж таки краще пройтись півгодини, ніж проїхати у переповненому тролейбусі, в задусі і тісноті.

По тротуарах теж линув густий потік людей. Денна спека вже почала спадати, але розпечений асфальт ще був м’який, і навіть відчувалось, як легенько грузнуть на ньому каблуки. Пашіло від нагрітих кам’яних стін. Біля кіосків з пивом і коло білих з тентами візків з морозивом текли тротуаром струмочки води, і в них миготіло передвечірнє сонце.

Провулок, яким найближче можна було пройти до будинку, де жив Гайдай, зараз загородили високим парканом, і чути було, як за ним працював екскаватор. Напевне, там рили котлован. Марійці довелося піти іншою вулицею, в обхід.

Вона на хвилинку зупинилась перед знайомими дверима. На них і досі висів пожовклий папірець, тільки на ньому вже не було одного гвіздочка, і папірець від часу й спеки пересох і скрутився в дудочку. Марійка для чогось розправила його й притримала двома пальцями. Ледве можна було розібрати виведене друкованими літерами: «Гайдай».

Їй відчинив Мечик. Марійка ледве стрималась, щоб не ойкнути. Голова в хлопця була забинтована.

Він зовсім не здивувався несподіваному приходу Марійки.

— Заходь, заходь,—запросив.— Тато, як завжди, в поїздці, а мама кудись пішла. Один я на хазяйстві. Ой, пробач!

Щось згадавши, Мечик кинувся в кухню, і дівчина почула, як він гукнув: «Тпрусь, тпрусь! Для тебе поставлено?»

У куртці з жовтого бархату, в повстяних черевиках на босу ногу, він здався їй сьогодні якимсь «хатнім», немов знала його вже давним-давно. І від того, що так перехвилювалась за нього, хлопець став Марійці немов ще ближчим.

— Кішка наша дуже ласа до вершків,— засміявся він, повернувшись.— А ти так на мене дивишся, наче не впізнаєш. Правда, трохи покопирсали...

Зніяковівши, хлопець торкнувся голови.

— Отже, ти мене не послухав? — похмуро промовила Марійка.— А слово дав...

— Почекай,— смикнувся Мечик.— Ти ж дозволила сама...

— Битись я тобі не дозволяла.

— Ну, так ти казала, щоб я без ліхтарів...

І враз він заговорив схвильовано, з обуренням:

— Та ти ж не знаєш! Фотограф отой таки справді шахрай! Я його спіймав просто за руку! Ну, і провчив трохи... Такого не гріх провчити... От нахаба! Тепер — все! Дав тобі слово — пам’ятаю!

— А ти подумав про інше?..

— Про віщо?

— Тебе за цю бійку можуть виключити із школи.

Мечик допитливо поглянув на Марійку, немов намагаючись впевнитись, чи правду вона каже.

— Що ти кажеш? Хто ж знатиме?

— А вже знають. Юрій Юрійович знає, Тетяна Максимівна... Такого не сховаєш.

Мечик немов занімів. Ані пари з уст. Тільки дихав важко, нерівно. Марійці стало шкода його. Вона не сказала хлопцеві, що в Тетяни Максимівни була нарада, де говорили про поведінку Мечика і навіть ставилося питання про виключення з школи. Учня дуже захищав Юрій Юрійович, доводив, що виключити зараз Мечика — це однаково, що викинути його з корабля за борт. Про це розповіла Марійці Юля, а тій розказав про нараду Юрій Юрійович.

Деякий час тривало мовчання, потім Мечик раптом підійшов до розчиненого вікна і сів на підвіконня. Він заговорив роздратовано, із злістю:

— Вже донесли! Хто ж це так постарався? Напевне, твоя подружка?

— Про кого ти, Мечику?

— Про Юленьку твою! Про Жукову! Це на неї схоже. А ти... Ти поспішила порадувати мене цією звісткою... Ну, дякую. Я, правду сказати, й не чекав від тебе іншого...

Марійка вжахнулась:

— Мечику, що ти кажеш? Як ти міг подумати? Мечику!

— Сам знаю, що звуть мене Мечиком. Між іншим, чого ти прийшла? Ти щось у мене забула?

Марійка побачила, як бинт на лобі в хлопця почав повільно рожевіти.

— У тебе кров, Мечику,— прошепотіла вона, тамуючи гірку образу.— Тобі не можна хвилюватись. Вибач, це я тебе так стривожила. Заспокойся, все буде гаразд. Не думай про це. Знаю, що була нарада, тебе ледве не виключили. Але залишили...

— Як я їм вдячний! Готовий ручки цілувати! І вам, громадяночко...

— Тепер усе залежатиме від твоєї поведінки надалі,— продовжувала Марійка, не звертаючи уваги на ці дошкульні слова.— Розумієш, поставили, як кажуть, крапку над «і». Тебе викличе Тетяна Максимівна, вирішили востаннє поговорити з тобою.

Марійка з болем і острахом бачила, як на її очах міниться хлопець.

— Знову на проробку? — спалахнув він.— І вони думають, що я піду?

— Мечику, зрозумій, що тобі треба піти!

Він рвучко схопився обома руками за спинку стільця.

— І ти... ти мене теж посилаєш! А я плювати хотів! Чуєш? І не подумаю піти! Розігрувати з себе грішника, який кається... Ні, я не з таких, і ти... ти краще залиш мене... А то... граєш у дружбу... спасаєш заблудшу душу... Набридло!

— Мечику! — прошепотіла Марійка, почуваючи, як у неї щось наче обірвалось у грудях і похолонули ноги.— Мечику... Ти ж був недавно іншим... Згадай, як ми розмовляли з тобою в лікарні...

— Ну й згадуй на здоров’ячко,— грубо кинув він.— Тоді був такий настрій... Розмагнітився. А зараз... Слухай, Марійко, я не хочу тебе ображати, ти, може, непогана дівчина, тільки... Одним словом, давай кінчати цю гру. Ти — медалістка, вірю, що дадуть тобі медаль, а мені... мені вовчий квиток скоро дадуть. Читав я, що колись це так звалося... Не ображайся, до побачення!

Марійка стояла мовчки, як прибита.

— І це... все? — прошепотіла вона.— Що ж ти... що ж ти тепер робитимеш?..

Хлопець удавано засміявся.

— Не бійся, у шулери не піду. Не плач. Знайду без вас дорогу. Не всім же професорами бути...

Різноманітні почуття боролися в серці дівчини. Марійка відчувала і глибоку тугу, і біль, і образу, і водночас здіймалася гордість — невже вона все це має покірно вислухати, принижено повернутись і вийти?

І гордість перемогла все — і тугу, і біль. Марійка знайшла в собі сили спокійно,