Колектив авторів - Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]

яких був би відсутній об’єкт. Однак сам об’єкт може розглядатися з різних позицій: як загальний, родовий та безпосередній.

Під загальним об’єктом правопорушення розуміють систему суспільних відносин, які функціонують, розвиваються та відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що закріплені в позитивному праві, ним регулюються та охороняються (суспільна безпека, політичний лад і под.).

Родовий об’єкт — це певне коло однорідних відносин, яким вчинками осіб завдано шкоду. Залежно від того, нормами якої галузі чи інституту права ці об’єкти охороняються, об’єкт визнається родовим чи видовим. Наприклад, правопорушення, спрямовані проти права власності в кримінальному, цивільному, трудовому і адміністративному праві тощо зумовлять різну родовидову характеристику об’єктів правопорушень і відповідну юридичну кваліфікацію діянь правопорушників.

Безпосередніми об’єктами є суспільні відносини з приводу конкретних матеріальних (майно, цінні папери та ін.) і нематеріальних (життя, здоров’я, честь, гідність) благ у різних сферах життя суспільства і відповідні їм права та законні інтереси суб’єктів права: майнові, трудові, політичні та ін.

2. Об’єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов’язкових елементів об’єктивної сторони належать: діяння (дія чи бездіяльність суб’єкта); його шкідливі наслідки (їх настання або загроза настання); необхідний причинно-наслідковий зв’язок між діянням і наслідками, які настали. Цей зв’язок повинен бути не випадковим, а саме необхідним, тобто його вивчення і аналіз мають переконати і довести, що конкретні шкідливі наслідки настали на підставі і в результаті саме цього діяння конкретної особи, а не будь-якого іншого, випадкового чинника. Наприклад, конкретні дії з вини працівника, умисно спрямовані на заподіяння майнової шкоди власникові підприємства, слід розглядати як безпосередню причину шкідливих наслідків його вчинку.

Крім обов’язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення, обставини та час вчинення правопорушення. Кожен з них додатково характеризує суб’єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного правопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом’якшують вину суб’єкта.

3. Суб’єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення. Необхідна ознака суб’єкта правопорушення — його деліктоздатність, тобто визнана законом спроможність особи персонально відповідати за свої протиправні діяння. Нею може бути як фізична, так і юридична особа.

Фізичні особи (індивідуальний суб’єкт) визнаються суб’єктами правопорушень, якщо вони під час вчинення правопорушення були осудні (здатні контролювати свою поведінку волею і свідомістю) та досягли визначеного законом віку деліктоздатності (наприклад, досягли загального віку відповідальності згідно з КК України, який визначає суб’єктом злочину фізичну осудну особу, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального законодавства може наставати кримінальна відповідальність).

Фізичних осіб за політико-правовою належністю поділяють на громадян, осіб без громадянства (апатридів), іноземних громадян і біпатридів (осіб з подвійним громадянством). Для багатьох правопорушень цей статус особи не має значення (наприклад, для визнання особи винною у вчиненні злочину, адміністративного проступку, цивільного правопорушення тощо). Особливий правовий статус мають такі індивідуальні суб’єкти, як державні службовці, посадові особи, депутати різного рівня представництва, що відображено в їх правовому статусі, в тому числі в підставах юридичної відповідальності за вчинене ними правопорушення.

Колективні суб’єкти правопорушення — це юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання

громадян (партії чи громадські організації), інші громадські об’єднання (наприклад, релігійні). Слід відзначити, що вони не є простою сукупністю фізичних осіб, а такою, що мають документально юридично оформлену організаційну єдність (наприклад, у вигляді статуту організації), приймають юридично значущі рішення, виконують юридичні обов’язки, користуються повноваженнями і відповідають за правопорушення особисто як єдиний суб’єкт, спроможний визначати, формулювати, виражати ззовні і захищати волю власної організації. Деліктоздатність юридичних осіб (на відміну від фізичних) виникає не з моменту досягнення певного віку і психічного стану, а з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації підприємства).

4. Суб’єктивна сторона правопорушення (вина) — це сукупність таких ознак, які відображають психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння та його шкідливих наслідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здатність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуальний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характеристик і може виступати у двох основних формах: наміру (умислу) і необережності.

При прямому умислі особа усвідомлює протиправний характер свого вчинку, передбачає ті конкретні шкідливі (небезпечні) наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання (наприклад, крадіжка майна, що є власністю іншої особи). При непрямому умислі особа в такій само ситуації свідомо допускає можливість настання шкідливих (злочинних) наслідків свого діяння: не бажає їх настання конкретно, не ставлячи їх за мету, однак і не виключаючи можливої перспективи настання таких наслідків, байдуже ставлячись до такої можливості, наприклад, заподіяння шкоди здоров’ю власника цього майна під час протиправного заволодіння ним: шкода здоров’ю не була метою злочинця, але він свідомо припускав таку можливість.

Необережна форма вини має свою специфіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлення особи до свого діяння.

При самовпевненості особа не має наміру настання шкідливих наслідків, але при цьому: усвідомлює протиправність свого діяння; передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх запобігання (оскільки переоцінює свої здібності, досвід або ж недооцінює складність, усі обставини та небезпечність конкретної ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна (тобто це передбачалося, наприклад, її посадовою інструкцією) і могла (тобто була спроможна в конкретній ситуації і за конкретних обставин) їх передбачити. Наприклад, недбальство має місце тоді, коли особа за нормативами повинна була виконувати свої посадові обов’язки ретельно, і при цьому не випробувала на себе будь-якого психічного чи фізичного впливу, будь-якого примушення чинити протиправно, не перебувала у безпорадному стані та інших обставинах, які б заважали їй діяти правомірно.

Необхідною складовою суб’єктивної сторони правопорушення є пов’язані між собою, але не тотожні мотив (усвідомлена особою спонукальна обставина, перелік чинників, які так вплинули на свідомість особи, що сформували бажання вчинити правопорушення) і мета (уявлення цього суб’єкта про бажаний майбутній шкідливий результат і конкретна спрямованість на його досягнення).

§ 5. Види правопорушень

Особливості суб’єктивних і об’єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають змогу класифікувати ці правопорушення за різними підставами.

За ступенем суспільної небезпечної, завданої шкоди, а також характером санкції, що застосовується до суб’єктів, правопорушення поділяються на злочини (суспільно небезпечні, кримінально карані діяння) і проступки (вчинки, що є правопорушеннями, передбаченими іншими галузями законодавства).

Злочин — це передбачене і заборонене кримінальним законодавством протиправне суспільно небезпечне винне і карне діяння