В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

я б відправив вас у поля до остаточного зцілення. Якщо з комісаром у вас нічого не вийде, я можу це зробити. Не забувайте.

— Не забуду, — сказав я. І знаючи, що я досі не вибрався з-під його влади, додав: — Дякую, Товаришу Коменданте, за все, що ви для мене зробили. Знаю, через своє зізнання я здаюся вам реакціонером, але дуже прошу, повірте, якщо я кажу, що чимало дізнався під вашою опікою та критикою.

(Врешті-решт, так воно й було.) Моя вдячність пом’якшила коменданта.

— Дозвольте дати вам пораду, — сказав він. — Полонені говорять мені те, що, на їхню думку, я хочу від них почути, але не розуміють, що я хочу чути щирі думки. Хіба не в цьому полягає освіта? Зробити так, щоб учень щиро говорив те, що хоче почути вчитель? Не забувайте про це.

З цими словами комендант розвернувся і пішов униз схилом, людина з винятково стрункою поставою.

— Комісар чекає, — мовив охоронець з дитячою пикою. — Ходімо.

Я зібрав те, що від мене лишилося. Нині я на три чверті був тим, ким був раніше, за шкалою коменданта, вироблений у США і забраний з південної лікарні. Комендант був одержимий своєю вагою та закоханий у статистичну точність ваг. Шляхом точного вивчення випорожнень, зібраних і в охоронців, і в полонених, зокрема моїх, комендант підрахував, що колективні кишки табору видавали близько шестисот кілограмів відходів на день. Полонені збирали й несли відходи в руках на поля, де ними удобрювали землю. Така фекальна точність була необхідна для наукового дослідження сільськогосподарського виробництва. Навіть зараз, піднімаючись сходами перед охоронцями і стукаючи у двері комісара, я відчував, як фабрика моїх нутрощів переробляє лісового голуба на тверду цеглину, з допомогою якої завтра будуватиметься революція.

— Заходьте, — сказав комісар. Цей голос…

Його помешкання складалося з однієї великої прямокутної кімнати, такої ж скромної, як житло коменданта, з бамбуковими стінами, бамбуковою підлогою, бамбуковими меблями і бамбуковими балками, на яких тримався солом’яний дах. Я зайшов у зону вітальні, обставлену кількома невисокими бамбуковими стільцями, бамбуковим низеньким столиком та вівтарем з бюстом Го Ші Міна, фарбованим золотою фарбою. Над його головою висів червоний прапор із золотими словами: «Нема нічого ціннішого за незалежність та свободу». Посеред кімнати стояв довгий стіл, захаращений книгами та паперами, його оточували стільці. До одного зі стільців притулилася гітара зі знайомими повними стегнами, а на кінці столу стояв програвач, точнісінько такий, який я лишив на віллі Генерала… У дальньому кінці кімнати було підвищення з ліжком, затягнутим сіткою від москітів, і за сіткою ворушилася тінь. Бамбукова підлога під моїми ногами була холодна, сітка тремтіла від вітерця, що залітав сюди крізь прочинені вікна. Рука з червоною, спаленою шкірою відсунула заслону, і з алькова з’явився він, з жахливо асиметричним обличчям. Я відвернувся.

— Ходи сюди, — сказав комісар. — Я справді такий страшний, що ти не впізнаєш мене, друже мій?

Я глянув на нього і побачив обпечені губи, що відкривали ідеальні зуби, очі, що стирчали з запалих очниць, ніздрі — дірки без самого носа, череп, позбавлений волосся та вух, уся голова, схожа на відрубаний, висушений трофей на поясі мисливця за головами — один величезний опіковий рубець. Він кашлянув, і в його горлі зарокотали камінці.

— Чи ж я не казав тобі не повертатися? — спитав мене Ман.

Розділ 20

То це він — комісар?.. Перш ніж я зміг сказати хоч слово, вимовити хоч звук, охоронці схопили мене, заткнули рота, закрили очі. «Ти?» Мені хотілося горлати, кричати в темряву, але я міг лише стогнати й кректати, поки мене тягли на вулицю і вниз схилом до місця призначення менш ніж за сотню кроків звідти — руки зв’язані, пов’язка на очах колеться.

— Відчиняйте, — сказав охоронець з дитячою пикою. Рипнули завіси на дверях, і мене заштовхнули в закрите, повне відлуння приміщення. — Руки вгору.

Я підняв руки. Хтось розстібнув мою сорочку і зняв її з мене. Чиїсь руки розв’язали мотузку, що тримала на мені штани, вони впали.

— Ти диви, — інший охоронець аж свиснув від захвату. — А покидьок великий.

— Не більший, ніж у мене, — сказав третій охоронець.

— То покажи, — відповів четвертий.

— Побачиш, коли матір твою трахатиму.

Може, вони ще щось казали, але чиїсь грубі пальці сунули мені у вуха заглушки, хтось інший накрив їх ще чимось, і я нічого більше не чув. Мене, глухого, німого й сліпого, кинули на матрац. Матрац! Я весь останній рік спав на дошках. Охоронці прив’язали мене мотузками за зап’ястки й щиколотки, обв’язали груди й стегна, розіп’яли так, що я міг тільки звиватися. Мої долоні та ступні огорнув якийсь пінистий матеріал, голову закрив шовковистий каптур — найніжніша тканина, якої я торкався, після Ланиної білизни. Я припинив крутитися, заспокоїв себе, зосередившись на диханні через тканину. Далі були вібрації кроків по грубій, цементній підлозі, тоді тихе клацання зачинених дверей, і все.

Я був один чи хтось на мене дивився? Я почав пітніти від спеки, гніву й страху, піт збирався в калюжу під спиною швидше, ніж матрац вбирав його. Руки і ноги теж були гарячі й слизькі. Тілом раптово пройшлася хвиля паніки, страху перед утопленням. Я почав битись у путах, спробував закричати, але тіло майже не рухалося, єдиним звуком було сопіння. Чому зі мною це роблять? Чого Ман хоче від мене? Звісно ж, він не дасть мені тут померти! Ні! Це мій останній іспит. Я мушу заспокоїтися. Це просто тест. Я чудово складаю тести. Східні студенти — найкращі, завідувач кафедри не раз мені це казав. І за професором Гаммером, я вивчив найкращі зі слів та думок західної цивілізації, прийняв її олімпійський факел. Клод запевняв мене, що я був найліпший представник своєї країни — природжений розвідник. Пам’ятай, ти не половина ні від чого, казала моя мати, в тобі все подвійне! Так, я можу складати цей іспит, хоч би яким він був, розроблений комісаром, що вивчав нас з Боном останній рік. Він читав моє зізнання, хоча, на відміну від коменданта, знав про більшість з написаного там. Він міг відпустити нас, звільнити нас. Міг сказати мені, що це він комісар. Для чого садовити мене в ізолятор на цілий рік? Мій спокій зник, і я мало не вдавився кляпом. Заспокойся! Дихай повільно! Я знову зміг себе опанувати. Що тепер? Як мені гаяти час? Певно, минула вже година, відколи мене зв’язали, правда ж? Я спробував облизати губи, але, зважаючи на