Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

- Джєнкі за правде[1], Рада. Тепер я знаю якої думки ти була весь час про мене! – сказав Альбрехт і відразу пішов грюкнувши дверима.

Дівчина злякано застигла, дивлячись на закриті двері. Їй хотілося відірвати собі язика. Вилаявшись, дівчина кинулася слідом за другом. Наздогнати його вона змогла лише на сходах.

- Пробач, я не хотіла! – захекавшись, промовила Рада.

Альбрехт навіть не сповільнив крок, роблячи вигляд ніби поруч нікого немає.

- Я не думала, що ти раптом з’явишся! – Раді знов захотілося прикусити язика. – За мене казала гординя! Я так не думаю! Я не хотіла тебе образити! – дівчина ледве за ним встигала. – Альбрехт, зупинись! Нам треба поговорити! – скрикнула Рада, спіймавши його за передпліччя.  

- Про що я така вискочка як я може розмовляти з Великою родовою чарівницею! – несподівано зупинившись, Альбрехт різко повернувся до неї, тим самим вириваючи свою руку. Його очі палали від гніву. Дівчина мало не влетіла йому в груди.

- Не кажи дурниць! Я погарячкувала, знаю! Ти – брат Великого герцога, тому твоя кімната повинна бути кращою, а я скоро повернуся у свій час! – сказала Рада.

- Аж вага з грудей спала! – невдоволено кинув Альбрехт.

Рада розгублено на нього дивилася, на деякий час втративши мову. Вона бачила наскільки сильно його образила.

- Альбрехт, ми з тобою знаємо один одного не перший день. Ми стільки мандрували разом, скільки пережили! Невже ці слова, що я мовила на гарячу голову, зруйнують нашу дружбу? Я так не вважаю! Мені важлива наша дружба!

Альбрехт довго не хотів їй відповідати. Мовчання затягнулося на декілька хвилин.

- У цьому замку я залишився лише заради тебе. Через те, що ти попросила. Я погодився на уроки, які сказав Мерлін. Навіть на перевірку моєї чарівної сили. Мені досі важко тут знаходитися! Я не просив собі кращих покоїв! Я взагалі нічого не просив! Єдине, що я собі дозволив це краплю радості! Я майже повірив, що це місце може бути моїм домом!!! – коли Альбрехт казав його голос іноді зривався. Емоції контролювати стало важко. – Ти думаєш, я хочу все це?! Мені не потрібна ця розкіш! Забирай! Я виріс там де цього не було! Мені добре жилося поки магія не зруйнувала моє життя! Трясся, чого я вирішив, що ми друзі? Ти мене від початку використовувала! Бо ти Леді Вольфрам, а я Ніхто!

Рада проковтнула грудку, що підійшла до горла. Вона хотіла провалитися крізь землю.

Моє дитинство пройшло в дитбудинку, в мене нічого свого не було! Якби не магія та прізвище ніякої Леді Вольфрам не було. Я б так і залишилася ніким. Увага запаморочила мені голову! Я дізналася що моя родичка засновниця «Резенфорда». – Рада на мить замовкла, її трусило. – Мої слова це звичайні ревнощі! Ти не Ніхто…

Альбрехт уважно дивився на неї, відступивши на крок.

- Я приревнувала тебе. Раніше ти приділяв всю увагу мені! А тепер за мене всі забудуть. Бо я просто Рада, а ти брат Великого герцога. Пусте місце. – Рада тихо схлипнула. – Ти  завжди був поруч, незважаючи на мій характер. Я жива тільки завдяки тобі! – несмілива посмішка ковзнула їй на губи, але ноги вже готові були підігнутися. Падати на коліна, щоб благати про помилування дівчині не хотілося. – Давай миритися!

Побачивши на обличчі хлопця зміни, Рада зробила крок та міцно його обійняла.

- Ну, що, мир?

- Мир. – розсміявся хлопець, притиснувши її до себе. Він не міг на неї довго сердитися, хоча іноді хотілося.

- Ти більше не будеш на мене сердитися? – голос дівчини прозвучав веселіше.

- Ні.

Роз’єднавши обійми, Рада та Альбрехт збентежено відійшли один від одного. Вони декілька хвилин розгублено стояли на сходах. Дівчина час від часу перебирала пальцями складки на спідниці.

- Ти був у своїй новій кімнаті? – усміхнулася нарешті вона, вирішивши закінчити мовчанку.

- Ще ні. Як тільки мені сказали про неї, я відразу пішов до тебе. Думав, що ми сходимо разом…

- Тоді чому ми ще стоїмо! Ходімо дивитися! – поки знов атмосфера не похолоднішала, Рада взяла його під лікоть та потягла вниз по сходах.

Їм швидко допомогли знайти поверх та кімнату де поселили Альбрехта.

Відкривши двері, служниця пропустила хлопця та дівчину всередину. Віддавши ключ, вона вклонилася та пішла, залишивши їх наодинці.

Альбрехт не приховував захоплення з приводу оздоблення спальні. Він неквапом пройшовся до наполовину засклених дверей. Йому стало цікаво, що за нею. Відчинивши двері, він вийшов на балкон. Дівчина, пробігши поглядом по кімнаті, поспішила за ним. Балкон виходив до річки, що протікала парком.

- О, звідси, виявляється, видно мій балкон! – вигукнула Рада. – Хоча на такій відстані нічого не вдасться розглянути…

Альбрехт звернув увагу на що вона показувала. Дівчина виглядала задоволеною, хоча це була і не її кімната. Повернувшись усередину, Альбрехт зачинив двері на клямку, щоб її не відчиняло вітром. Рада підійшла до згаслого каміна і кілька хвилин стояла біля нього.

 "Взимку тут, мабуть, тепло", - подумала вона. Дівчина не знала, чого їй хочеться більше: опинитися вдома чи погрітися взимку біля цього каміна.