Лія Серебро - День падіння з висоти., Лія Серебро

57

     У моєму маленькому орендованому будиночку панувала тиша. За вікном повільно згущувалися сутінки, освітлюючи кімнату м'яким світлом вуличних ліхтарів. Я запропонувала чай і поставила чайник, не знімаючи взуття.

- Ти прийшов без попередження. Це означає щось серйозне? Я ж пам'ятаю про твою записку... І якщо...

Богдан, ледь переступивши поріг, усе ще виглядав напруженим. Він тихо сів навпроти, не знімаючи пальто, і подивився на мене з виглядом, який я вже бачила колись, - серйозний, але м'який.

-Забудь про записку... Це був мій тупий і невдалий жарт! Ти через неї чи що втекла? - нарешті здогадався він.

-А як ти думаєш? - обурилася я.

-Згоден! Я неотесаний клоун! Але про це потім... - Богдан знову зам'явся.

- Богдане, що сталося? Ти виглядаєш... не так, як зазвичай, - я насупилася, відчуваючи наростаючу тривогу.

Богдан провів рукою по обличчю, немов намагаючись зібратися з думками.

- Вероніко... мені потрібно тобі дещо сказати, і, чесно кажучи, я довго думав, як це зробити. Я почав своє розслідування, ти знаєш. Я не міг сидіти, склавши руки, - він замовк на мить, а потім тихо додав: - Я виявив дещо важливе про твій... так званий шлюб.

 Я стиснула руки на чашці, напружено чекаючи продовження.

- Про мій шлюб? Що ти знайшов?

Богдан подивився мені в очі й повільно видихнув.

- Ваш шлюб... Вероніко, він фіктивний. Немає жодних записів у держреєстрі. Те, що ти вважала своїм весіллям, - це було театральне шоу, підлаштоване Олександром. Жодної законної печатки. Ти юридично не заміжня за ним. -Він видихнув і знову ретельно став спостерігати за моєю реакцією.

 Я різко підняла голову, моє обличчя зблідло. Зграя крижаних мурашок знову атакувала мене.

- Як... це можливо? Ми підписували документи, я пам'ятаю... Я бачила все на власні очі. Це було офіційно, як вони могли...

Богдан похитав головою.

- Він зробив усе, щоб це виглядало справжнім. Я перевірив - тих людей, які нібито оформили шлюб, більше не існує. Фіктивні посади, підроблені документи, підроблені свідки. Усе було сплановано. Він із самого початку мав намір обдурити тебе.

 Я відчула, як земля йде з-під ніг, встала і почала нервово ходити кімнатою, притискаючи руки до грудей.

- Але... навіщо? Чому він це зробив? - мій голос тремтів, запитання змінювалися тривогою і болем. - Він же хотів, щоб я була його законною дружиною і народити йому сина в законному шлюбі! 

Богдан насупився, добираючи слова.

- Від самого початку Олександр грав за своїми правилами. І він не був самотнім у цьому... Ти знаєш Софію? Медсестру з його клініки?

 

 Я зупинилася і подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, куди він веде.

- Софію? Так, я її пам'ятаю. Як же не пам'ятати! І ти її бачив! Вона коханка його! Вона завжди була поруч із ним. Але до чого тут вона? - я сповільнилася.

Богдан відвів погляд, важко зітхнувши.

- Вона не просто медсестра, Вероніко. Вона його коханка... понад п'ять років. Вони весь цей час жили разом. Він приховував це, поки маніпулював тобою. Вони обидва знали, що ти ніколи не дізнаєшся правду, тому що для них твоє життя було просто ширмою. Ти була для нього зручним прикриттям.

 

Я застигла, не вірячи почутому. Кожне слово Богдана обпікало, як лезо.

- П'ять років? - мій голос майже зламався. - Значить, весь цей час він... використовував мене. Я була іграшкою в їхній брудній грі?

Богдан підійшов до мене й акуратно поклав руку на плече.

- Це жорстоко, але правда саме така. Він ретельно приховував усе. У тебе не було шансу дізнатися, тому що всі документи, які він тобі показував, були підроблені. Тебе тримали в пастці.

 

Я опустилася на стілець, ледь стримуючи сльози.

- Я так довго вірила йому. Я думала, що кохала його... а він мене... просто використовував.

Богдан замовк на мить, даючи мені час усвідомити почуте. Він розумів, що ця новина руйнувала моє життя ще більше, ніж він міг собі уявити.

- Вероніко, все готово для подачі в суд. Ми пред'явимо Олександру звинувачення за незаконне утримання тебе, за підробку документів і обман із фіктивним шлюбом. У нас є всі докази. Це буде довгий процес, але ти не одна в цьому. Ми доб'ємося справедливості.

Я підняла очі на Богдана, в яких миготіла невпевненість, змішана з болем.

- Але навіщо? Чому ти це робиш? Чому тобі так важливо допомогти мені?

 

Богдан опустив погляд і тихо відповів:

- Тому що я не можу дивитися, як ти страждаєш. Я бачив занадто багато болю в твоїх очах. І не можу залишити це просто так. Ти заслуговуєш на правду... і нове життя.

Я паралізована душевно, знову завмерла, відчуваючи, як щось змінюється всередині мене. Біль був усе ще там, але тепер він змішувався з крихітною надією на те, що все може бути інакше. Я відчуваю, як усередині почало проростати нове дерево, крізь старе і поламане негодою. Відчувала, як поступово кора зі старого дерева відпадає з тріском, даючи новому свіжому пагону гілки прорости.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍