Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

вербах та корчах бузини. Робить людям пакості, але лиш тогди, як його розсердять. Задержує, однак, загальний і вельми поважний рис: жадоба панування над чоловіком і вельми оригінальну черту, приписувану його демонічній власті, як сила людського таланту».

Померла Кобринська у 1920 р. у м. Болехів.

Оповідання «Душа» вперше надруковане в «Літературно-науковому віснику» 1898 р., а написане 1895 р.; перегукується з однойменним оповіданням Михайла Петрушевича, якого Кобринська зобразила в образі отця Урбановича. Інші твори походять зі збірки «Казки».

Душа

Психологічний ескіз

— Отсе наш молодий, недавно наданий сотрудник о. Урбанович, — презентувала Савина пані Євгенії молодого, найбільше — двайцяти шести літ чоловіка в духовнім вбраню.

Він був невеликого росту й утлої будови тіла. Хороший не був, та було в його особі щось дуже принадне, особливо звертали увагу його великі, чорні, розумні очі.

— Пані добродійка прибули, здається, на літній сезон. До нас в ту пору стягається багато людей, щоби відітхнути свіжим повітрям нашого напівсільського місточка.

— Властиво хотіла я відвідати своїх, однак не перечу, що вибралася для того в літню пору, щоб перебути міську спеку.

— Вліті по містах справді тяжко видержати.

— А ще у Відні — правдиве пекло.

— Пані добродійка проживають у Відні?

— Так, у Відні.

— Віденська курява далась і мені добре в тямку.

— Так ви, отче, знаєте Відень?

— Я віденський семінарист.

— То ви, певно, останній з того розв’язаного інституту?

— Останній з дому Сєкєржинських[63], — сказав молодий сотрудник веселим тоном.

— З принципового боку, — говорила далі пані Євгенія, — се розв’язанє ніби неважне, та в дійсності се варварський замах наших ворогів на вищу освіту руського духовенства, якої воно мусило набиратися в таких центрах, як Відень.

— Зовсім справедливо. Наші вороги підхопили, що питомці, виховані у Відні, все-таки поза мертву теологічну науку захоплювали ширшу освіту, знайомилися з поступовим змаганєм науки, з її ідеалами.

— Тепер справді вже не можна буде надіятись ніякої вищої освіти по священиках, вихованих в приватних закладах провінційних міст.

— Се на те й придумано, щоби виходили аскети, люди без пожитку для власної вітчини, — говорив Урбанович.

В часі тої розмови Євгенія положила на стіл книжку, котру держала в руках, коли Савина впровадила молодого панотця.

О. Урбанович цікаво споглядав на заголовок книжки, котрого здалека не міг відчитати.

— Пані добродійка позволять переглянути? — сказав по хвилі, користаючи з першої довшої павзи в бесіді, і протягнув руку по книжку.

— Дуже прошу, я сама належу до тих, що, як бачать книжку, не можуть здержати себе, щоби не перегляну­ти її.

О. Урбанович прудко перевертав картки книжки, причім його очі жадно блищали.

— Ось річ, котру я бажав ще давніше прочитати, та коли виїхав з Відня, ніяк було з чимсь подібним подибатись.

— Се книжка не цілком свіжа й можна її дістати не лиш у кожній книгарні, але й по антикварнях.

— В кождім разі треба грошей, — засміявся молодий чоловік.

— Се ж недороге.

— Як для кого. Я вже, як кандидат до духовного стану, не посідав ніколи мамони, так противної священичому по­кликаню, а тим менше тепер, коли став священиком.

— Ви без сумніву жонаті?

— Розуміється. Целібат буде вже, здається, доконечним наслідком новійшої школи.

— Тож, видко, ви не мали практичності теперішніх молодих людей, що, вступаючи в зв’язок родинного житя, стараються передовсім запомогти свою касу посагом жінки.

— Противно. Гадаю, що я дав тим доказ великої практичності, бо не шукав грошей, женився без маєтку й так не дознав бодай розчаруваня, котре так часто трафляєся, коли чоловік жениться задля маєтку.

Обоє весело засміялись.

— Коли вам се зробить приємність, то можу позичити вам сю книжку.

— Зробите мені, добродійко, більше як приємність, а правдиву ласку, бо оскільки міркую по тутешніх обставинах, тут не тяжко й зовсім забути читати.

— Бодай, доки я буду, не забудете, бо я привезла з собою ще дещо цікавійше.

Євгенія вичислила кілька новійших книжок. О. Урбанович не знав ані одної з них.

— Принесу вам показати.

Заки о. Урбанович зміг здобутися на чемну формулку, щоб не трудилась, вона встала