Кулик Степан - Відродження-3, Кулик Степан

— Доброго дня, — я взяв дівчину за талію і делікатно відсунув убік. На дотик вона була такою ж приємною, як і зовні. За інших обставин обов'язково спробував би познайомитись. Але, сьогодні не до дівчини. Навіть такої красуні… Хе-х… Можна подумати, що раніше було до… Уже забув, як ледь ноги пересував, з усіх сил намагаючись не впасти просто посеред залу, бо ходили чутки, що таким медики були зобов’язані гадати невідкладну допомогу. Після якої люди просто щезали. Назавжди… — Дозволю собі вас трохи затримати.

Сивоволосий, імпозантний чоловік, у сніжно-білому халаті, озирнувся з таким зарозумілим і зневажливим виразом, що його поглядом цілком можна було заморозити воду.

— Хто такий? Як насмілився? Лілю, ти чому пускаєш у лабораторію сторонніх? Пішов геть, доки я патруль не викликав!

— Схоже, хамство ваша сімейна риса, — зітхнув я, відчуваючи, як злість починає підкочувати до горла. Та що злість — ненависть. Адже не інопланетяни, а саме вони — оці холуї в білих халатах роками висмоктували з нас кров. Отримуючи у винагороду від господарів і кращу їжу, і хороше житло. А головне, їхнім рідним не доводилося втрачати свідомість від слабкості після здачі крові — їх було звільнено від цього. Переклавши тягар «кривавого» податку на інших. — М-да… Розмерзила вас служба на Хантерів. На людей, як на бидло, дивитеся. А якщо так? — у моїй руці з'явився Глок. — Може, в нас тепер конструктивніша розмова вийде?

Побачивши перед очима дуло, чоловік вмить став блідішим за власний халат. 

— Ви… Що… Навіщо?.. Що вам треба?

— О, працює, — задоволено кивнув я. — Ми вже на вас.

— Не треба! — кинулась між нами дівчина, заступаючи батька в буквальному значенні грудьми. — Не вбивайте тата. Він ні в чому не винний! Скажіть, що вам треба. Я все зроблю…

Чорт! Її тільки не вистачало! У комбінезоні й так великий виріз, а вона ще руки розставила, збиває з настрою і на зовсім непотрібні думки навіюючи. Адже й справді «усе» зробить. Бо пістолет — це жезл влади. А підкорятися і задобрювати тих, чия влада, вони привчені змалку. От тільки мені тепер навіть дивитися на неї гидко. Бо гарненька зовні вона геть гнила і бридка в душі.

— Тихо. Ніхто нікого не вбиватиме. Мені потрібно лише, щоб твій батько зв'язався з базою Хантерів і передав повідомлення.

— Ви з глузду з'їхали! — бачачи, що смерть відсувається, знову здобув самовладання лікар. — Це нечувано. Щоб якийсь земля…       

— Краще не продовжуйте… пане лікарю, — ледве стримуючись, насупився я. — А то вам і ваша красуня дочка не поможе. Ач… якийсь землянин… А ти, сука, хто? Бачу, ви тут себе вже зовсім богами рахувати почали? То я тебе швидко на рідну планету поверну. Скажи, а ти ніколи не замислювався, що буде з тобою та твоїми рідними, коли інопланетяни підуть, і ти, і решта таких же, залишитеся віч-на-віч з тими, з кого безжально, як із худоби, роками викачували кров. Не рахуючись ні з чим, прирікаючи при цьому багатьох на смерть, аби лише виконати план?

Мабуть, виглядав я в цей момент не мирним чином, оскільки лікар відсахнувся, позадкував і важко впав у крісло, ніби ноги його більше не тримали.

— Ви… ви вважаєте… таке можливе? Ні, ні… це ж… — він чомусь глянув у стелю, ніби сподівався побачити крізь нього армаду кораблів Хантерів.

— Я лише запитав… — знизую плечима. — А тепер, повернімося до початку розмови. Ви можете зв'язатися із базою?

— Загалом, так… — лікар мимоволі кинув погляд на незвичний прилад, у якому можна було вгадати суміш радіостанції та телефону. — Але раніше ніколи такого не було. Вони самі зв'язувалися з нами. Доводили план, уточнювали дані, але щоби ми…

— Значить, настав час. Давайте вже... Швидше закінчимо, швидше підете додому. До вареників.

— Але що я їм скажу? — схоже, лікар уже змирився з неминучістю і тепер лише тягнув час.

— Нічого особливого. Скажете таке: «Землянин Леонід просить передати лейтенанту Ка-Гору, що він готовий до розмови». І подайте наші координати. Запам'ятали?

— Так, — кивнув той. А потім щось майнуло в його очах. — Ви… Ви той Леонід, за якого обіцяли нагороду?

Ліля при цьому охнула і маленькими кроками, не зводячи з мене величезних очей, спробувала відійти подалі. 

— Цілком вірно… Тільки це застаріла інформація. Нагороду вже скасовано. Та й навіщо вона вам? Ви ж і так звільнені від податку крові.

— А гроші? — мимоволі зітхнув лікар.

— Згоден... — кивнув я. — Але, на жаль… Нічим не можу допомогти. То ви піднімете нарешті слухавку? Чи мені вас підвести до апарату?

— Не треба. Я сам…

Лікар підвівся з крісла і з виглядом великомученика, який іде на страту, побрів до сусіднього столу.