Марія Парр - Вафельне серце

class="p1">— Отак би жбурнути в тебе, — сказала її мама й зітхнула.

До вечора день народження зіпсувався, і я подумав, що краще піти додому. Однак Лена не відпустила. Хай йому грець, сказала вона, не годиться, щоб єдиний гість вшився у половині восьмої, якщо свято триває до дев’ятої. Тоді я взяв ще один шматочок і сидів, поки Лена заснула в своєму ліжку.

— Я говорила з черговим поліклініки, — шепнула мені Ленина мама. — Лікар буде на цьому кутку ввечері, тож, напевно, зайде.

Нараз хтось постукав у двері. Я витягнув шию і виглянув у передпокій. Лікар був молодий, як звичайно вони всі бувають, і гарний з виду. Дорослі хтозна-скільки віталися в передпокої та розсипалися в усмішках, і, ступаючи до вітальні, лікар обернувся й знов усміхнувся Лениній мамі так, що перечепився за поріг і майже ввалився в кімнату.

— То це ти хворий? — спитав він мене, коли таки віднайшов рівновагу.

— Ні, я раніше хворів, — гордо відповів я і тицьнув пальцем на Лену в ліжку.

Якби я цього не зробив, то лікар, напевно, на неї сів би. Ото було б лементу! Зате тепер він сів поруч і обережно поклав руку їй на плече. Лена спершу лупнула очима, а потім і зовсім прочумалась. Вона глипнула на лікаря, наче він звалився з неба, продерла очі й придивилася до нього пильніше. Тоді підвела голову з подушки і, сяючи радістю, крикнула:

— Тато!

Шматочок торта, який був у мене в ложці, впав на блюдце.

— Але ж, мамо, в мене є велосипед! — кричала вона далі й сміялася від радості, сидячи в ліжку з висипом на тілі, температурою і всіма тими дурницями.

— Я… я лікар, — затинаючись, мовив лікар.

— Мамо, він ще й лікар! Як зручно!

З кухні прибігла Ленина мама.

— Лено, він усього-на-всього лікар, — пояснив я, відчуваючи, що ось-ось вибухну сміхом.

Я не знав, як мені стриматися, тож розраховував на те, що він собі піде, хоч Лену то геть розлютило б. Зараз її, звісно, настільки виснажила температура й вітряна віспа, що вона не мала сил лютувати. Вона тільки натягла ковдру на голову й знов плюхнулася лантухом на подушку.

Коли лікар подивився Ленину вітряну віспу, до наступного порому лишалося більше години, і Лена запросила його на своє свято. Звати його було Ісак. Він зізнався, що тільки-но розпочав лікарську практику, тож боявся неправильно встановлювати діагноз і всяке таке.

— Але ж у мене вітряна віспа? — спитала Лена.

Атож, Ісак був цього певен. Нема сумніву, що в Лени вітряна віспа.

Коли ж лікар зібрався йти, то побачив у пральні мотоцикла. І тоді ми дізналися, що і в нього є мотоцикл, а все закінчилося тим, що дорослі так забалакалися про мотоцикли, аж він мало не запізнився на пором.

— Трохи свята вдалося, — задоволено сказала Лена, як Ісак урешті-решт пішов.

Її мама дивно всміхнулася й кивнула головою.

«Різдву радіймо» посеред літа

Невдовзі Лена одужала. І як уже звелася з ліжка, то вирішила стати воротарем. Поки хворіла, вона дивилась один футбольний матч по ТБ.

— Воротар усім верховодить, Трілле. Він кричить решті, куди бігти.

Мені подумалося, що Лені пасувало б бути воротарем. Вона — єдина дівчина в нашій футбольній команді і швидко без жодної на те причини гнівається. Хлопці з команди, як правило, часто навмисно її до того доводять, і Лена сама собі дивується, чого вона грає в команді з ідіотами.

Улітку немає ані футбольних тренувань, ані змагань, та ми з Леною багато граємо, особливо на скошених полях. Тільки от наш м’яч знов десь подівся. Я його ніде не знаходив. Урешті-решт довелося спитати мами, чи не купила б вона мені нового.

— Ні, і ти знаєш чому, Трілле. В цьому році ти вже губиш другого м’яча. Про це не може бути й мови.

— Але мені потрібен м’яч, мамо! — вигукнув я.

— То сам його, Тріллику-голубчику, й купуй.

Дорослі кажуть такі речі, навіть не задумуючись над тим, як нелегко купувати щось тому, в кого не водиться грошей.

Неподалік у гамаку сидів Маґнус і грав у якусь гру на своєму мобільнику. Маґнус завжди має гроші. Ціле літо, кожен Божий день він зі своїм товаришем бере гітару й чеше до міста. Там вони грають на вулицях, а люди кидають їм у капелюха, що лежить у них перед ногами, гроші. Я дивився на нього й дещо собі виснував. Мені також треба податися в місто. Але, звичайно, з Леною.

— Ти думаєш, ми стоятимемо посеред вулиці й співатимемо, а всі слухатимуть? — спитала вона, коли я зайшов до неї й розповів про свій план.

Вона саме наминала свій персональний леносніданок, що вкрай шкідливий для здоров’я. Такий людина готує лише тоді, коли лишається вдома сама.

— Нам треба на чомусь грати, — пролопотіла Лена у перерві між пережовуванням. — Інакше ніхто не кидатиме грошей.

— Але ми можемо грати на блокфлейті, — сказав я.

— Блокфлейта годиться, — відзначила Лена.

Так усе й вирішилося.

Нам довелося тренуватися. Ми так давно не брали до рук флейти, аж майже забули, що вони в нас були. Ми заходилися грати на нашій кухні, але невдовзі мама сказала, що їй треба послухати по радіо щось надзвичайно важливе й попросила нас піти кудись інде. У вітальні ми грали тільки в одному тоні, поки тато сказав, що це чудово, але по четвергах голова його не витримує таких гучних звуків. Тоді ми гайнули до дідуся, та в його слуховому апараті щось почало пищати, тож нам і звідти треба було вшиватися. Зрештою ми подалися в сарай і всілися на старому тракторі.

Ми грали й грали, але тільки одну пісню, яка в нас обох виходила, і то була «Різдву радіймо». Ми її виконували на різдвяному концерті в школі.

— О, мене морозець дере по шкірі! — вигукнула Лена, бо їй здавалось, що грали ми надзвичайно гарно.

Наступного ранку сяяло сонце, було 25 градусів тепла. Море скидалось на блакитне простирало. Дідусів човен мріяв удалині маленькою крапкою. Ми з Леною бігли до пристані й там чекали ще хвилин десять. А коли заходили на пором, то поховали блокфлейти під футболки, хоч тато їх помітив. Він постукав пальцями по сумці з квитками й обвів нас суворим поглядом.

— Щоб я не чув на поромі ані звуку! Це заважатиме капітану, і він може звернути з