Ольга Вісмут - Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут

Жах!

Трясу головою.

Хочу відігнати ці спогади, але не можу.

У пам’яті спалахує ще один епізод.

День розлучення.

Уже стільки років минуло, а на душі все одно стає гірко. Не найкращий спогад, але він потрібний, щоб повернутися з небес на землю.

Чую скрегіт ключа в замку.

Дивлюся на годинник. Дивно, Назар казав, що запізниться.

— Татусю! — Зайка мчить до дверей.

Я витираю руки й теж поспішаю до коридора.

Дивлюся, як чоловік заходить до квартири. Донька відразу ж обіймає його.

— Ксан, візьми, — Назар простягає барсетку.

Підходжу, щоб забрати. До носа долинає слабкий квітковий запах.

Парфуми?

— Що таке? — чоловік помічає, що я принюхуюсь.

— Не знаю, здалося, що пахне чимось.

— Мабуть, освіжувач. Купив новий у машину.

Назар нахиляється, щоб цмокнути мене в щоку.

Цього разу жодних парфумів я не чую. Мабуть, здалося.

Поки він переодягається і приймає душ, я накриваю на стіл. За вечерею Назар починає розпитувати доньку, як минув день. Зайка хвалиться новими іграшками.

— А ми ще смачні тістечка їли! — радісно заявляє вона. — Нас дядько пригостив!

Чоловік переводить на мене пильний погляд.

— Що за дядько?

— Колишній знайомий, — відповідаю з удаваною безтурботністю. — Разом навчалися в універі.

— То «колишній» чи «знайомий»? — з натиском на перше слово запитує Назар.

Його голос звучить тихо, але мені раптом стає недобре. Тому що він вгадав.

— Просто знайомий.

Не можу витримати його погляду.

Опускаю вії.

А всередині все стискається в очікуванні бурі. Аж надто пронизливо й суворо дивиться Назар.