Черкащенко Дарія - Місячний син. , Черкащенко Дарія

Закохана пара пройшла в альтанку і розташувалася за дерев'яним столиком. На ньому вже стояли тарілки з різноманітними фруктами, сиром, свіжоспеченими булочками, маленькими м'ясними рулетиками, а також два кришталеві келихи та графин з вином. Я, як і минулого разу, сів біля входу.

Ітан із захопленням доглядав за своєю коханою. Щедро наливав вино, годував фруктами та сиром. Постійно щось розповідав, переважно про діяння, які він сам не робив, але чомусь з повною впевненістю приписував собі. Лінара наївно захоплювалася, заливисто сміялася над кумедними жартами, і кокетливо відмахувалася від безперервного потоку компліментів. 

Через пів години, я почав ловити себе на думці про те, що з подругами Лінари було куди цікавіше. Ще через годину я почав відчувати погляд у спину і ловити неприязнь в очах Ітана, коли повертався у бік закоханих, щоб оглянути територію за їхніми спинами. У результаті син лорда Даріона не витримав:

- Моя прекрасна леді, скажи мені, будь ласка, чи так обов'язково, щоби твій охоронець був постійно присутній? 

- Така воля мого батька, - мило посміхаючись і хлопаючи віями, відповіла Лінара. 

- Але ж він, лишає тебе на ніч, так нехай і зараз піде. Тим більше що зараз я поруч і зможу тебе захистити. 

- Він не залишає мене ні на мить.

Дивно, але в голосі Лінари більше не було тієї нотки скарги, яка була присутня, коли вона розповідала про це подругам. Навпаки, чулося щось на кшталт гордості. Тільки ось, як і пророкували дівчата, Ітану це не сподобалося. 

– Що? – обурився він. – Він спить із тобою?

- Не кричи, будь ласка, на нас варта дивиться, - дівчина погладила свого коханого по руці. 

А й справді, чого волати? Ось Норка налякав, стоїть тепер хлопець здивовано дивиться на всі боки, думаючи про кого щойно кричали. І вже не подумали, що це він зазіхає на невинність юної леді? 

- Він не зі мною спить, - продовжила спокійно пояснювати Лінара. – Так, уночі він перебуває у моїй кімнаті. Повір, мені самій спочатку це було не до душі, але потім я зрозуміла, що батько має рацію, і так набагато безпечніше. 

- Як він може тебе захищати, коли хропе та пускає слину на подушку?

- І зовсім він не хропе, - поспішно захистила мене Лінара, потім схаменулась і швидко продовжила, змінивши заспокійливий тон на дієву жіночу скаргу на суворого татуся: - А що я можу зробити? Це все тато, він мені так сказав, а я суперечити не можу. 

Подіяло. Ітан пом'якшав, обережно, щоб не зіпсувати зачіску, провів долонею по волоссю дівчини. 

- Я поговорю з твоїм батьком. А зараз нехай твій охоронець піде, я можу подбати про тебе сам.

- Він не послухається, у нього наказ. 

- А ми зараз подивимося, - Ітан гордо скинув підборіддя, потім звернувся до мене: - Гей, ти все чув? Можеш йти, ти вільний. 

- Перепрошую, - спокійно відповів я, - але леді Лінара правильно сказала - я не піду, у мене наказ. Наказ лорда Станіса Талеона, мого наймача, та батька моєї підопічної. Хочете, щоб я залишив леді Лінару з вами наодинці, домовляйтеся з лордом. 

- Я ж казала, - сказала Лінара, але її ніхто не слухав. 

Ітан схопився з лави та рішуче заявив: 

- А ось піду і поговорю. Лінаро, почекаєш мене тут?

- Може не треба? – жалісно запитала дівчина, дивлячись на свого хлопця такими очима, що я, мабуть, на його місці залишився б. Але Ітана вже понесло. 

- Ні, я піду. Зараз! І за ніч теж із ним поговорю. Це ж повне неподобство! 

Лінара теж не хотіла так швидко здаватися, вона взяла Ітана за руку і дуже ласкаво попросила: 

- Любий, а давай потім, разом сходимо? А зараз посидимо. Він же тобі одразу не заважав… 

- Заважав, тільки я терпів. 

Цієї миті я відчув, що недарма несу свою службу, тривога защемила серце, попереджаючи про майбутню небезпеку. Хто, звідки і як - я поки не розумів, але вжити заходів мав негайно.

- Лінара, Ітане, вниз! Під стіл, швидко! - скомандував я, продовжуючи вдивлятися в далечінь. 

Здається на стіні. Чи дерево? Тут такі зручні та високі дерева. За спиною почувся шерех спідниці. Я на мить обернувся, щоб переконатися, що моя підопічна виконала прохання. На душі стало тепло, коли я побачив карі очі, що з тривогою дивилися на мене з-під столу. А ось Ітан стояв і починав злитися. 

- Лінаро, ти що, правда повірила цьому типу? Він же знущається. Злякався, що я піду скаржитися, от і влаштував спектакль. Адже так? - останнє питання адресувалося мені.

- Саме так, - спокійно відповів я, продовжуючи вдивлятися в далечінь, шукаючи небезпеку. - Мені нема чого робити, крім того, що такі жарти жартувати, щоб мене потім з роботи вигнали. І підірвати авторитет гільдії. Але ви, пане Ітане, не вірте мені, стійте. Якщо злочинець вистрілить у вас, то мені це буде тільки на руку, хоч знатиму, де він. 

- Як ти смієш з мене знущатися? - Вигукнув Ітан, дуже доречно привертаючи увагу варти. Я дивився в інший бік, але чув, як він зробив крок до мене. І цієї секунди вдалині, якраз на тому дереві, про яке я подумав, тенькнула тятива арбалета.

Блискавично вихопивши з піхв мечі, я рубанув ними повітря, майже біля самого обличчя Ітана. Він по дівчачому верескнув, відступив, а за мить опинився під столом поряд з Лінарою. На дерев'яну підлогу альтанки, з тихим стукотом упав відбитий мною арбалетний болт. Не тільки я побачив, звідки стріляли, а й двоє хлопців із варти. Отримавши мій ствердний кивок, вони обережно, ховаючись за кущами, стали наближатися до дерева зі злочинцем. Я застиг із затиснутими в руках клинками, готовий будь-якої секунди знову відбити болт, або вступити в бій.

- Ну, що ти стоїш? – заволав за спиною Ітан. - Злови цього гада! Тобі ж за це платять!