Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

Даная

– Тобі треба якомога більше лежати! – вичавила з себе ще одну посмішку.

Руки тремтіли і я почала діставати продукти із сумки, щоб хоч якось це приховати.

Коли побачила рудоволосого там, на галявині біля дому, мало не вмерла від страху.

Він і справді втратив пам'ять? Схоже на те. Не думаю, що це якийсь хитрий план.

Коли драконоборець спитав хто він такий, з вуст саме по собі злетіло ім'я колишнього нареченого.

– Вибач, що? – заглибившись у роздуми, не почула, що він спитав.

– Питаю, то, ми тут ховаємось від твоїх родичів? Що це за дім?

– Так, ховаємось. Це дім моєї прабабки. – сказала і мало не прикусила собі язика.

Він вигнув брови.

– Про нього вже давно ніхто не пам'ятає, навряд чи нас будуть шукати саме тут.

– А що це за ліс?

– Це ліс лихого… – я запнулася, а що як скажу дракона і він почне щось пригадувати?

– Лихий ліс, так його називають.

– Чому?

Чому в тебе стільки запитань – захотілося закричати!

– Не знаю, це просто назва.

Драконоборець нічого не відповів і сперся на подушку, лице стало білим наче простирадло.

– Тобі зле? – спитала якомога турботливіше.

– Трохи голова закрутилася.

– Тобі ще не можна ходити, треба пити цілющий відвар і щось поїсти. Ти почекай, а я принесу свіжої води.

Не чекаючи на відповідь, я схопила дерев’яне відерце і вилетіла з хати.

Дійшовши до струмка, жбурнула ні в чому не винне знаряддя у воду і всілася на камінь.

– Наречений! Наречений, Даная! Драконів хребет, що ти йому наговорила?! – розлючено зашипів все ще невидимий Черепус.

– Я злякалася! Це від несподіванки! Ти думаєш він правду каже, що не пам'ятає нічого?

Холодний з'явився біля моїх ніг.

– Впевнений, інакше ми б з тобою зараз не розмовляли. Треба від нього якось здихатись і швидко. Хтозна, коли пам'ять повернеться.

– Єдиний варіант – це напоїти його міцним відваром сон-трави й перенести у селище. Та ти повинен мені допомогти Черепус, сама я його не дотягну.

Холодний зло рикнув.

– Щось не дуже сон-трава цього разу на нього подіяла. Ти бачила його очі? Коли ми виходили з дому, на них місця живого не було, а як повернулися – то наче три тижні минуло. Все позатягувалося.

Я кивнула. Звісно ж я помітила, як і те, які незвичайні у нього були очі. Яскраво жовті, наче опале листя восени, із невеликими червоними краплинками навколо зіниць. Очі звіра.

– Вари зілля вже зараз, скажеш, що це укріплюючий відвар.

– Думаєш, він нічого не запідозрить?

– Не знаю, Даная, та вибору нема. Сумніваюся, що він тобі до кінця повірив, занадто сильні у дракороборців інстинкти, проте, це нам не завадить його звідси викурити. Все, воду забирай і біжи. Я чекатиму тут.

Повернувшись, глянула на ліжко, чоловік лежав, прикривши очі, та коли я увійшла, втупився на мене.

– Ти довго. – протягнув він.

Мороз пройшов шкірою. А що, як він просто грає зі мною?

– Вибач, задумалася. Я просто рада, що ти вижив, я думала, що ти…

– Що я помру? – спитав прямо.

– Так, в тебе був сильний жар і рана кровила.

– Скільки днів я не приходив до тями?

Думки скакали, наче божевільні, не можна казати, що він пролежав тут менше ніж тиждень, звичайні люди так швидко не одужують!

– Три тижні, та ти приходив до тями, просто не пам’ятаєш.

Він фиркнув.

– Як і все інше.

– Що ж, зараз поїш печеню, а потім вип'єш укріплюючого відвару, я зварю.

– Це необхідно? Я нормально почуваюся.

– Поїсти треба.

– Я про відвар.

Він уважно роздивлявся моє лице. Я болісно почервоніла під цим пронизливим поглядом.

– Так, без нього на очах залишаться шрами, а мені б цього не хотілося.

– Перестанеш мене любити? – спитав насмішкувато.

– Що?! Ні, ні в якому разі! Як ти міг таке подумати! Просто…просто, навіщо такому гарному чоловіку шрами? – захотілося дати собі під зад.

Що я верзу?!

Він мовчки кивнув і я видихнула з полегшенням.

Годувати дорослого чоловіка з ложки було найдивнішим, що я робила в житті. Мені здавалося, що я протягую руку до Ротаса.

Ротаси – породження лихого лісу, вони наче живі дерева, проте, мають кремезні лапи з довгими кігтями, замість хутра вкрити густим листям, а с пащі стирчать довгі гострі зуби. Одного разу, я побачила цього хижака біля своєї хати, і в нього був такий самий погляд, що і в драконоборця. Насторожений, небезпечний, от-от кинеться на тебе і роздере.

Та може, це мені просто ввижалося? Може, страх перед цим воїном був сильнішим за все інше.

Весь час, що я варила зілля він мовчав і це давило мені на нерви.

Та мої побоювання виявилися марними, чоловік випив відвар без жодних вагань.

– Посидь зі мною. – попросив раптово.

Я сіла і він торкнувся своїми довгими пальцями моєї руки. Серце жбурнуло кудись униз.

Дивна реакція.

Якийсь час він мовчки дивився на мене, а потім заснув. Я трохи почекала.

Піднявшись, щосили жбурнула чашку на підлогу, гуркіт міг і мертвого підняти з могили, та драконоборець навіть не сіпнувся.

Підійшовши ближче, потрясла його як слід. Нічого.

– Гей! – крикнула йому у вухо.

Спить.

Не гаючи часу, відкрила вікно і гукнула Черепуса.

– Спить? – із сумнівом спитав він, роздивляючись нашого ворога.

– Спить, я перевіряла.

– Тоді, давай скоріше.

Я витягла з-за пояса нитку, один кінець дала Холодному, а за інший трималася сама.

Штрикнула палець гострим ножем і накапала на своє магічне знаряддя.

– Дракон той єдиний, що дав мені силу, нам поможи!

Нитка засвітилася.

– Готова? Зосередься, Даная!

Закляття переміщення легко давалося тільки справжній відьмі або відьмаку, мені ж потрібно було використовувати і кров, і внутрішній резерв та ще й провідник, як оце нитка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍