Юрій Володимирович Шевельов - Триптих про призначення України

— Усі мої бажання здійснюються. Але це тільки тому, що я бажаю тільки того, що вже починає здійснюватися. Я не вмію бажанням визначати майбутнє. Я визначаю бажанням минуле. Я констатую.

Мій друг-неоклясик уміє констатувати, і за це заслуговує на максимальну пошану. В нашому суспільстві звичайно не вміють думати, не вміють констатувати, живуть категоріями Пацикова. Але найбільше бракує нам уміння визначати майбутнє бажанням. Воліємо вірити в безглузді пророкування ворожок і стигматичок у буквальному і поширеному значенні. У поширеному вони звуться дипломати, маґістри, журналісти, публіцисти. Констатація — перший крок. Другий — прогноза.

Без них — смерть. Нам потрібне бюро нашої погоди. Погода не визначається одним чинником: чи червоно сідає сонце за озером? Чи випала роса на по-степовому прижовкле острівне зело? Чи високо літають вечірні ластівки? з якого боку вітер жене непогамовані хвилі? Погоду визначає система факторів. Бюро погоди встановлює їх. І часто осмішує себе.

Нам потрібне наше бюро суспільної погоди, і таке, щоб воно себе не осмішувало. В громадському житті, в культурному, в літературі і в доморобних промислах, в переселенні до інших країн і в репертуарі бандуристів.

Зорі над озером виступають сузір'ями. Наш вік — вік організованости. Вік злагоди і координації. Це означає — вік функційности. Тож пам'ятаймо:

Єсть свій в сузір'ях миру сатана,

Єсть зло у злагоді і згоді.

Злагода і згода поглинає. Своє, власне своє, незаперечно власне своє місце можна знайти тільки в межах злагоди і згоди (Вищий закон!) і водночас всупереч їй. Зумівши ввімкнутися в злагоду і згоду і водночас протиставитись їй. Зрозумівши її, прийнявши її як даність і водночас заперечивши її своїм незалежним існуванням.

Зорі і сузір'я не відбиваються в баварському озері. Для цього вони надто кволі, як і вся німецька хирлява природа. Українські зорі яскраві, а українські моря і стави глибокі. Чому ж люди хирлявої природи мають споглядати, як виблискують українські ясні зорі з українських тихих вод? Бо вони визначили своє місце в добі функційности? Бо наші бюра погоди смішні і старомодні? Що ж, поки в нас нема кращих пластових пісень, заспіваємо:

Браття, пора нам станути в ряд,

Стяг пластовий підіймити!

Пора, пора, остання вже, нагальна пора! Тепер або ніколи.

А втім, може це тільки обов'язкова оптимістична кінцівка? І говорить вона теж словами Пацикова?

Баварія. Серпень, 1947.

2. Наша сучасність — наше мистецтво

І.

Над озером, коло самого причалу, стоїть періста береза. Вона вкута в простір і в час свого існування. Коли хвиля здіймається і б'є в її стовбур, береза не може відступити на кілька кроків назад, на сухий пагорб. Коли осінь надсилає перші нічні заморозки, береза не може сховатися в хату і покірно ронить своє змертвіле листя. Станьмо на секунду антропоморфістами і уявімо, що береза розуміє загрозу собі і розуміє неспроможність загрозу відвернути. Які трагічні її переживання.

Береза прикута подвійно: до простору, де впало й проросло насіння, до часу, який їй судилося стояти над озером, доки її не зрубають, або не згорить вона в лісовій пожежі, або не згниє від старости й виповнености реченців її існування. Людина в принципі вкута тільки один раз: у свій час. Ми не вибирали часу свого народження, машина часу не знайдена, і ми мусимо жити в ті роки, які нам судилися незалежно від нашого бажання. В крайньому випадку ми можемо вийти зі своєї епохи[2], вийшовши з життя; але пересунутися в часі фізично ми не можемо. (Чи можемо духово — далі).

Зате в просторі ми розмірно вільні. Ми можемо відступити з місця, в яке вдаряє, загрожуючи змити нас, хвиля. Під час морозу ми можемо сховатися в теплу хату. Розвиток техніки означає практичне застосування теоретичного постуляту нескутости людини в просторі. І це — одне з благословень людини.

Одначе це благословеня може стати прокляттям, коли людина схоче свободою в просторі надолужити своє невільництво в часі. Коли вона спробує використати простір для того, щоб втекти від часу.

Одним з проявів цього може бути еміґрація. Еміґрація може бути відходом у простір, щоб перешикуватися відповідно до вимог часу, зібрати сили — і відвоювати втрачений простір і ствердити себе в своєму часі. Така еміґрація — є благо; вона виконає місію свого народу або стане на чолі народу в виконанні ним своєї місії.

Але еміґрація може бути і просто спробою обдурити час пересуванням у просторі, може бути спробою втечі. Такі спроби виростають з нерозуміння свого часу і небажання його розуміння, з відчуття страху і розгублености — і вони завжди кінчаються тріюмфом часу над здезорієнтованою й розчавленою людиною. Якщо ви подалися до еміґрації тому, що боялися невільничої праці в шахтах Караґанди або лісорубства в басейні Печори, вам доведеться спуститися в глиб бельгійських шахт, де треба кілька кілометрів повзти темною й мокрою штрекою на череві, ви будете змушені корчувати правічний ліс коло полярного кола в Канаді. Звісно, матеріяльний рівень робітника в Бельгії вищий, ніж у Казахстані, а норми виробітку в Канаді менші, ніж у сибірській тайзі, але… Але від вимоги часу перетворити людину на функцію, на ґвинтик у складному й бездушному механізмі все таки ви не втекли.

Людина вставлена в рамки часу з не меншою категоричністю й безумовністю, ніж береза в рамки часу і простору. Пересування в просторі може створити ілюзію рятування від часу, але це тільки ілюзія. Можна гаряче бажати: ах, якби я народився сто років раніше — це песимісти або консерватори; сто років пізніше — це поступовці й оптимісти. Одначе здійснити такі бажання не можна.

Констатування примусової, не залежної від людської волі вставлености людини в час не означає ані фаталізму, ані приречености. Воно означає тільки одне: не можна обдурити час, не можна перевернути час ані вперед, ані назад. Але можна зрозуміти ходу часу, збагнути її закони і спробувати активно опанувати її, спираючися на відкриті закони.

Трагедія нашої еміґрації зовсім не в тому, що люди відірвані від рідного ґрунту; що їхнє завтра не певне; що їхнє таборове сьогодні злиденне й мілке. Це все сумно, але це ще не трагедія. Трагедія починається з того, що велика, може переважна частина української еміґрації не розуміє свого часу і свого місця в часі. Вона мислить категоріями минулого сторіччя, категоріями безслідно проминулого часу. Практично це означає, що вона не мислить. Віра — велика річ, але ніяка віра в еліту,