Адам Пшехшта - Акули і дрібна рибка

теж не такі вже беззахисні. В нас є… здібності, які можуть здивувати вас, але ми не безсмертні. Ні тут, ні в себе. Якщо загине наш… господар, ми помремо. Тому я обрала тебе.

-- А детальніше?!

-- Поговоримо в дорозі до табору, -- вирішила вона, встаючи з землі. – Мені потрібно поспати й щось з‘їсти. Я маю на увазі конкретну їжу…

-- Ти не можеш клацнути пальцями й…

-- Заради Бога, Йогане! В мене тіло звичайної жінки і я повинна дбати про нього, -- перебила вона його.

Кроне пішов попереду, прокладаючи дорогу через зарості, вів до табору. Офіцер повернувся до незнайомки спиною, не до кінця впевнений, що вона на нього не нападе, з іншого боку він не думав, що буде для неї особливо грізним противником. Якщо вона вважала опановану чужою істотою дитину – ту саму, яка втерла носа найкращим агентам поліції та ледь не позбавила його життя – дрібною рибкою… Не дивлячись на це, напружені до болю м‘язи спини вказували, що його організм і далі отримує суперечні сигнали: загроза, безпечно, загроза.

-- А ти хто в цій іхтіологічній класифікації? – обізвався він нарешті.

-- Акула, -- відповіла вона не задумуючись. – Ні, я не найбільший хижак, але моя зброя – розум, а не тільки… зуби. Тому доволі швидко зрозуміла, що без допомоги когось такого, як ти, я довший час буду немічною. Це не мій світ, я не знаю його загроз і можливостей. Але якщо ти мені допоможеш, я зможу захопити достатньо мисливських територій, щоб приготуватися до приходу сильніших конкурентів. І мати шанс в боротьбі з ними.

-- Я так розумію, що мої плани не мають значення? – кинув насмішкувато Кроне.

-- Твої плани? – вона пирснула. – Твій світ завалився, ти вже знаєш, що фронту немає? Багато рибок, опинившись з вашого боку, відразу почали вбивати. Поляки, німці чи росіяни, за тиждень чи два організована влада перестане існувати й запанує хаос. Розпочнеться велике полювання… У тебе немає вибору, Йогане, я твоя єдина надія на виживання.

Певний час тишу переривав тільки тріск галузок під ногами незнайомки. Не дивлячись на те, що жінка могла рухатися безшумно – як довела це раніше біля траси – з невідомих причин зараз вона цим не переймалася.

Нарешті вони дійшли до тимчасового табору.

-- Чим хата багата, -- буркнув Кроне, вказуючи з перебільшеною шаною намет. – Звичайно, я зараз збудую якесь шатро для себе, щоб ти не відчувала незручностей…

Йому відповів вибух сміху.

-- Я не жінка, Йогане, а принаймні не в твоєму розумінні цього слова, -- відповіла вона, його слова явно потішили її. – Я вибрала це… тіло з багатьох причин, також тому, що його власниця, за професією вчителька, віддала в моє розпорядження свій розум, а це дозволяє мені краще орієнтуватися в цьому світі.

-- Віддала? – в голосі офіцера пролунала іронія.

Він розпалив вогонь і закип‘ятив воду на чай.

-- Віддала, -- підтвердила рішуче незнайомка. – З вашої точки зору ми – форма енергії, кожен з нас це свідома особистість оточена енергетичним полем, щоб описати його у вас немає термінів. Тому ми так легко можемо… розміститися у вас у…

-- Мозку? – підказав він.

-- Ні, швидше в свідомості, мозок це тільки один з її вимірів. Найбільш фізичний. Так от, -- продовжила вона. – ми повинні отримати запрошення. Стукаємо, поки хтось нам не відчинить. Або не викличе… Бачу, ти починаєш мені вірити, -- додала, окинувши Кроне пильним поглядом.

-- Може, -- відповів він шорстко. – Може.

Він додав цукру до чаю і подавши своїй гості чашку гарячого напою, кількома рухами багнетом відкрив консерву.

-- Трохи жирна, -- зауважив. – Але в нашій ситуації це і так розкіш.

-- Ми здобудемо кращу їжу.

-- Вбиваючи?

Певний час вона мовчала, спокійно придивлялася до нього.

-- Не обов‘язково, -- сказала нарешті. – Однією з моїх… властивостей є те, що я викликаю захоплення. Приманка така… І ти закохаєшся, Йогане, -- прошепотіла. – Я буду для тебе наче кокаїн. Через певний час ти відкриєш, що потребуєш мене щораз більше і більше… Як я вже сказала: я не жінка, проте моя… особистість більше нагадує жіночу ніж чоловічу. Ну, і я намагалася полегшити тобі завдання, -- додала насмішкувато.

Кроне глянув на співрозмовницю з німим запитанням в очах.

-- Бо уяви собі, як би ти відреагував, побачивши, що закохуєшся в чоловіка…

Офіцер потер обличчя втомленим жестом, не оцінив жарт.

-- Отже, я буду рабом? – запитав гірко.

-- Ні в якому разі! – запевнила вона рішуче. – Ти будеш моїм ментором, провідником, братом по зброї… може другом, -- закінчила тихше. – Ти залежиш від мене, але і я залежу від тебе. Разом ми будемо протистояти хаосові й переможемо або помремо. Разом.

-- Та жінка… -- почав він. – Та, чию свідомість ти захопила. Чому вона тобі це дозволила? Що ти дала їй взамін?

-- Те що завжди: помсту, почуття безпеки, надію на виживання.

-- Помсту?

Вона потягнулася в складки сукні й кинула на траву закривавлений, кухонний ніж.

-- Кілька солдатів погралися з нею, -- пояснила байдуже.

-- Яких солдатів?

-- Ти хочеш знати чи вони мали зірки чи орлів на кашкетах? Пробач, я не звернула уваги, -- відповіла незнайомка холодно. – Було б добре, якби і ти зрозумів, що це вже не має найменшого значення. Країн, армій, організацій більше немає. Є тільки “ми” й “вони”. Та вчителька… Я дотримала слова, а вона віддала мені своє тіло і вирішила ділити зі мною розум. Я не розчавила її, хоча й могла. Вона спокійна