Том Вейнрайт - Наркономіка. Як працює економіка картелів

з прикметних рис боротьби за Хуарес. Коли 2008 року розпочалися сутички, Сіналоа оголосила війну, і відповідне оголошення вивісили на пам’ятнику полеглим поліцейським у Хуаресі. На повідомленні від картелю в жалобній рамці був напис «Ті, хто не повірив». Нижче йшли імена чотирьох убитих поліцейських. Нижче – ще один напис «Ті, хто й далі не вірить» та імена ще живих сімнадцятьох поліцейських. Незабаром після цієї об’яви Сіналоа почала методично, одного за одним їх знищувати, а коли кількох було вбито, решта порозбігались.

Зосередженість на поліції не випадкова. Під час спроб корпоративного захоплення картелі поводяться, як звичайний бізнес, запевняючи конкурентних регуляторів, що на справи це не вплине. Головним регулятором наркобізнесу є поліція. Бо саме поліція покликана припинити цей бізнес, але хабарями й тиском її можна переконати, аби вона дала добро. І тут до справи взявся Ель-Чапо. Картель Хуареса вмів домовлятися з регуляторами: не забувайте, що він зміг корумпувати національного наркокороля, і вважалося, що місцева поліція у нього в кишені.

Це жорстко заперечує міська влада, яка відповідає за застосування сили. У подібному до бункера залізобетонному кабінеті на відстані, меншій за постріл із пістолета від техаського кордону, дратівливий мер Хуареса Ектор Мурґуя Лардісабаль сердиться, коли я питаю його, чи готова поліція Хуареса приборкати наркоторгівців.

– Вона більш готова, ніж ваша в Inglaterra17, – кинув він, показно бавлячись до кінця інтерв’ю своїм BlackBerry.

Тим часом достатньо свідчень про те, що є спільні інтереси в поліції Хуареса і місцевого картелю. Колишній голова громадської безпеки часів мера Мурґуї потрапив за ґрати в США, бо намагався дати хабар у розмірі 19 250 доларів інспектору прикордонної служби США за згоду пропустити через кордон вантажівку з 400 кг марихуани18. Картель Хуареса має силовий підрозділ «Лінія», члени якого походять із лав міської поліції, – або ще служать, або вже на пенсії. Такі тісні зв’язки картелю Хуареса з міськими поліцейськими означали глухий кут для Ель-Чапо: після багатьох років відданості клану Карілльйо Фуентеса поліція Хуареса не продавалась.

Що робить звичайний бізнес, коли регулятори заважають його планам захоплення? Можна спробувати попрацювати з іншим регулятором в іншій юрисдикції. Розгляньмо випадок пропонованого злиття General Electric (GE) та Honeywell у 2000 році. На жах конкурентам GE оголосила, що збирається придбати Honeywell, величезну технологічну компанію, що виробляла все – від охоронної сигналізації до вузлів гвинтокрила. Американські органи з питань конкуренції дали добро. Проте суперники GE не були до цього готові та вдалися до європейських органів з питань конкуренції. Вивчивши ті самі факти, члени європейської комісії дійшли іншого висновку: угода не відповідає інтересам конкуренції – і зазначили окремо, що приєднання виробництва реактивних двигунів Honeywell до портфеля GE може створити на деяких ринках монополію. Тож суперники GE змогли заблокувати рішення одного регулятора, вдавшись до іншого регулятора.

Так само чинять і наркокартелі. Не змігши переконати регулятора Сьюдад-Хуареса —місцеву поліцію – дозволити захопити наркоторгівлю в місті, Ель-Чапо звернувся до іншого авторитета. На щастя для нього, багаторівнева поліційна система Мексики давала таку можливість. У Мексиці кожен з-понад 2000 місцевих урядів має власну поліцію (принаймні теоретично; деякі сільські органи практично відсутні). Крім того, є своя поліція в кожного з 31 штату. Останній рівень – федерали (федеральна поліція), елітний загін – принаймні відносно – краще озброєних, краще навчених поліцейських, що працює по всій країні й був значно розширений під час президентства Кальдерона.

Ель-Чапо бачив можливість домовитися з федеральною поліцією. Паршиві вівці у міській поліції Хуареса вже грали за банду Каррільйо Фуентеса. Вона ж платила багатьом співробітникам поліції штату. А от федерали, рекрутовані з усіх куточків країни, були не надто лояльні до Хуареса й відкритіші для домовлянь.

Утворилася абсурдна схема, за якою перестрілки могли відбуватися між двома різними групами поліцейських, які патрулюють Хуарес. Кожна сторона стверджуватиме, що інша змовилася з одним із протиборчих картелів, – і обидві доведуть свою рацію. Міська поліція заарештувала двох федералів за стрілянину в барі; федеральна поліція застукала злочинну організацію, яка займалась викраденнями, і виявила серед її членів міського поліцейського; армія заарештувала групу міських поліцейських за незаконне носіння зброї, і тут решта поліцейських оголосила, що не вийде на патрулювання, побоюючись арешту. У 2011 році набув світового розголосу інцидент, коли федерали застрелили міського поліцейського, призначеного особистим охоронцем мера Мурґуї.

І так само як США висловили невдоволення з приводу позиції Європи щодо злиття GE (що «суперечило цілям антитрастового законодавства», як сказав помічник Генерального прокурора США), місцева влада Хуареса нарікала на те, як федерали потрактували сіналоанське захоплення їхнього міста.

– Хто ви такі, щоб порядкувати тут, у Хуаресі, – доскіпався в якийсь момент Мурґуя до групи федералів.

Боротьба йшла тепер не тільки між картелями, але й між конкурентними поліціями, і вона дуже посилилася після великого розгорнення федеральної поліції в місті 2008 року.

Реакція картелю Хуареса на спробу поглинання була аналогічна реакції звичайних фірм перед такою загрозою. Одним із найперших заходів була піар-кампанія проти фірми, що намагалася поглинути. Оголошення, намальовані вручну на аркушах, відомих як narcomantas – буквально «наркоковдри», – почали з’являтися на всьому північному заході Мексики, закликаючи місцевих жителів чинити опір Ель-Чапо. Вони не просто наркоторгівці, стверджували банери, адже Ель-Чапо і його сіналоанські поплічники – злодії, ґвалтівники, навіть подвійні агенти уряду. І, як інші фірми під загрозою захоплення, мафія Хуареса потребувала військового бюджету для фінансування оборони. У той час як Сіналоа посилила вплив на лінії постачання наркотиків Хуареса, картель Хуареса знайшов альтернативне джерело доходів у вигляді вимагання. Це справило руйнівний вплив на життя міста, бо бізнес був знекровлений новим «податком», якого вимагали бандити.

Ідучи центром Хуареса, я відчуваю, ніби відвідую місто-привид. Ресторан El Pueblo з гігантським зображенням співаків мар’ячі на даху здається в оренду; сусідній готель «Олівія» має вигляд, як після вибуху, його дах завалився. Я йду до бару одного з небагатьох місцевих бізнесменів, маючи намір поговорити про його стосунки з мафією. Очам треба кілька секунд, аби після полудневого блиску вулиці пристосуватися до сутінків кантини, де власник працює за бармена, а в приміщенні порожньо, за винятком кількох знуджених повій. Він каже, що розмір щотижневого здирства дорівнює платні одного працівника. Його щотижневий внесок становить 1500 песо, або близько 120 доларів. Якщо спізнитися з проплатою, «вони приходять до вас додому й погрожують викрасти вас». По всьому місту спалені приміщення постійно нагадують про те, що буває з тими, хто не співпрацює. Винятків нема: скляні блискучі стіни бюро поховань