Стефані Берджіс - Дракон із шоколадним серцем
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
…От тільки поблизу я не помітила ані шматочка шоколаду. І навіть запаху його не відчула.
Усі мої відчуття миттю загострилися, попереджаючи про небезпеку. Я почула, як Ґрета прошепотіла Фрідріху в мене над головою:
— Ну ж бо, не будь упертюхом, просто занеси її до будинку! Я пам’ятаю, що вона казала, але, коли вона прокинеться, уже буде по всьому, і…
— Я вже прокинулася! — вигукнула я і рвучко сіла. От була б моя воля, я б зараз розправила крила, вигнула шию, щоб здаватися якомога більшою й застрашливою. Натомість я примружилася та гнівно зиркнула спочатку на одного свого підступного попутника, а тоді на іншого.
— Це ж не шоколадний будинок, так?
Фрідріх скривився й зістрибнув з передка на землю. Дивився він кудись убік, наче йому несила було витримати мого погляду. Але Ґрета посміхнулася й ухопила мене за плече, стиснувши його так міцно, що годі було висмикнутися.
Дивлячись їй в очі, я збагнула дещо, що випало в мене з думки під час нашої тривалої подорожі: хай навіть без пазурів і без луски, люди все одно також були хижаки.
— Отже, серденько… — Пальці Ґрети стиснулися ще міцніше, увіп’явшись мені в шкіру, і жінка нахилилася до мене. — Я знаю, тобі здається, ніби ти хочеш працювати в шоколадному будинку, але, повір мені, ти ані дня в цьому чудовому місці не протримаєшся. Та ти ж навіть не знала, що таке черевики, допоки я тобі не розповіла! Ніхто, окрім нас, не захотів би тебе найняти. А без нас ти б із голоду померла в тих нетрях! Отже, тепер, коли ми привезли тебе сюди, ба більше, поділилися з тобою нашими власними їжею й питвом просто з великодушності… — Вона легенько підштовхнула мене до Фрідріха, який стояв з іншого боку бідарки, відвернувшись і понурившись. — …саме час тобі бути чемною, слухняною дівчинкою й відплатити нам за це. Тому ходи-но туди, до Фрідріха, і ми зайдемо до цього будинку, де ти будеш у цілковитій безпеці, крізь оті от двері… — Вона показала на них. — … і тобі вже ніколи не треба буде перейматися, чи зможеш ти про себе подбати. Збагнула, любонько?
Я глянула в Ґретине усміхнене обличчя. Її міцні пальці стискали моє тендітне людське плече крізь щільне зелене лушпиння, яке вона мені позичила. А відтак я всміхнулася їй у відповідь.
Усміхнулася так широко, що аж усі зуби засвітила. Мої рідні цю усмішку миттю б упізнали.
— Збагнула, — озвалася я ніжним голосочком.
— От і розумничка. — Її пальці нарешті трохи послабили хватку…
…І я вистрибнула простісінько з бідарки, покинувши в ній ту нещасну зелену оболонку.
Я приземлилася просто на міську вулицю, десь за фут від того місця, де чекав на мене Фрідріх. Позіхнувши, він рушив до мене…
Але було вже запізно.
Втягнувши голову в плечі, я розвернулася і щодуху помчала вперед, петляючи між бідарок, коней, людей. З однієї безпечної печери, у якій мені не було чим дихати, я вже накивала п’ятами.
Удруге я ніколи не дозволю себе ув’язнити.
Конячий гній і багно вкривали круглясту, баюристу бруківку міських вулиць, утворюючи смердючу грузьку твань. Замотані ганчір’ям ноги миттю стали якимись липкими. З моменту моєї відчайдушної втечі минуло всього хвилин двадцять, а мені вже вп’яте довелося зупинитися, щоб зчистити бруд з того клаптя.
Щоб не впасти, я прихилилася до тлустого, пофарбованого в кремовий колір штучного дерева, яке стирчало з бруківки. Нагорі в нього була ота придибашна скляна людська лампа. Кумедно, що таку штукенцію встановили в центрі міста. Але, роззирнувшись, я збагнула, що це не найхимерніше з того, що тут було.
Височезні жовто-білі будівлі здіймалися обабіч вулиці, прикрашені, наче коштовності, легеньким вигадливим візерунком і поцятковані вервечками прямокутників із прозорого скла. Натовпи людей вливалися й виливалися з їхніх дверей, і ці люди теревенили, реготали, і в їхніх руках щораз більшало якихось клунків і гарнесеньких коробок.
Будинок Ґрети стояв серед вулиці, де всі будівлі були з червоної цегли, а двері надійно відокремлювали їх від світу. Та ж місцина, де опинилася я зараз, була геть інша, і, якби не бачила ті самі великі, порослі лісом пагорби вдалині, і ту саму височезну вежу з дзиґарем між мною й ними, я б вирішила, що спромоглася дістатися аж до іншого міста.
Коні цокотіли копитами туди й сюди вулицею, тягнучи за собою вишукані чорні із золотом карети, які не мали нічого спільного з простацькою бідаркою Ґрети. Навіть люди тут мали інший вигляд, ніж ті, що я їх побачила обіч її будинку.
З тієї Ґретиної лекції, яку вона читала мені вранці, я принаймні запам’ятала кілька корисних слів. Бліді блакитні чи жовті довжелезні, аж до підлоги, штукенції, які носили всі людські самиці — ні, жінки! — звалися «сукні», і здавалися вони просто неймовірно непрактичними, бо теліпалися, плутаючись у власниць під ногами.
Чоловіки носили «штани», які були значно поміркованішим варіантом, та Ґрета жахнулася, коли побачила їх на мені, на дівчинці. Але ж мої принаймні мали візерунок у вигляді луски. А людські штани були такі нудні!
У драконячій культурі яскраві кольори вважали приводом пишатися, але людські самці, схоже, їх просто страшенно боялися. Вони народилися зі шкірою різного відтінку, з різного кольору смухом на голові й різними очима, та всі вбиралися в однаковий тьмяний, темний одяг, наче намагалися злитися в одну отару, ніби якісь гуртові тварини. Я не помітила жодного яскравого проблиску червоного чи золотого, відколи сюди потрапила. Ба більше, з якоїсь причини всі чоловіки навколо наче намагалися придушити себе до напівсмерті вигадливими білими вузлами, які зав’язували навколо шиї.
Проте жодну з дивовиж, які я бачила довкола, навіть порівнювати годі було з тим, що я чула власним носом.
Тут майже на кожному розі були продавці смаколиків. Вони вигукували назви наїдків, стоячи за величезними чорними відкритими пічками, які стовбичили просто посеред тротуарів. Свіжі, гарячі «вафлі» пахтіли солодко й духмяно, я аж облизнулася. «Картопля в кожушку» відгонила гостро, а «смажені каштани» просто-таки вабили химерним ароматом. Ще й інші пахощі линули до мене з відчинених дверей будинків ген по вулиці.
Я була така голодна, що, мабуть, заквилила б, якби мала трошки менше гідності. Уже минуло бозна-скільки часу, відколи вранці я поснідала молоком і сиром… І, мабуть, навіть крихітні людські шлунки потребували
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дракон із шоколадним серцем», після закриття браузера.