Тесс Геррітсен - Хранителі смерті, Тесс Геррітсен

старовинною за експонати у вітринах. Сиву карлицю було заледве видно за стійкою рецепції, і звідти вона проголосила:

— Перепрошую, але ми відчиняємося рівно о десятій. Якщо буде ваша ласка повернутися за сім хвилин, тоді я й продам вам квитки.

— Ми не відвідувачі, — сказала Джейн. — Поліція Бостона. Я детектив Ріццолі, а це — детектив Фрост. Містер Кріспін чекає на нас.

— Мене не поінформували.

— Він тут?

— Так. Вони з міс Дюк мають зустріч нагорі, — відповіла жінка, наголошуючи на «міс» замість «міз», немов підкреслюючи, що в цій будівлі досі прийняті старомодні правила етикету[4].

Вона вийшла з-за стійки, відкриваючи картату плісировану спідницю й гігантські ортопедичні туфлі. На білій бавовняній блузі був іменний бейдж: «МІСІС ВІЛЛЕБРАНДТ, ЕКСКУРСОВОДКА».

— Я проведу вас до його кабінету. Але спершу мушу замкнути касу. Сьогодні знову очікуємо на велику кількість відвідувачів, не хочу залишати її без уваги.

— О, та ми знайдемо дорогу, — сказав Фрост. — Тільки скажіть, де його кабінет.

— Я не хочу, щоб ви заблукали.

Фрост усміхнувся їй чарівною посмішкою, призначеною для літніх пань.

— Я був бойскаутом, мем. Обіцяю, ми не заблукаємо.

Та на місіс Віллебрандт його чари не подіяли. Вона з підозрою глянула на нього крізь окуляри у сталевій оправі.

— Третій поверх, — мовила нарешті. — Можете поїхати ліфтом, але це буде дуже повільно.

І вказала на чорну клітку, радше схожу на старовинну пастку, аніж на ліфт.

— Підемо сходами, — вирішила Джейн.

— Тоді пройдіть прямо через головну галерею.

Однак пройти «прямо» у цій будівлі було непросто. Коли Джейн та Фрост опинилися у галереї першого поверху, перед ними був лабіринт вітрин. У першій вітрині містилася воскова скульптура джентльмена дев’ятнадцятого століття у повний зріст, убраного у вишуканий вовняний костюм із жилетом. В одній руці він тримав компас, у другій стискав пожовклу мапу. Хоча він стояв обличчям до них, очі чоловіка дивилися деінде, зосередившись на якійсь далекій примарній цілі, помітній лише йому.

Фрост нахилився, прочитав табличку біля ніг джентльмена:

— «Доктор Корнеліус М. Кріспін, мандрівник та науковець, 1830—1912 рр. Скарби, які він привіз додому з усього світу, стали початком музейної колекції Кріспіна». — Детектив випростався. — Ого. Уяви собі офіційну професію — «мандрівник».

— «Багатій» буде точніше. — Джейн перейшла до наступної вітрини, де під лампочками мерехтіли золоті монети. — О, поглянь. Пишуть, що із царства Креза.

— Ось це був багатій.

— Тобто Крез насправді жив? Я думала, що це казковий персонаж.

Вони підійшли до наступної вітрини, повної кераміки та глиняних фігурок.

— Це шумерські, круто, — захоплено сказав Фрост. — Знаєш, дуже старі штуки. Коли Еліс повернеться, приведу її сюди. Музей їй сподобається. Дивно, що я ніколи про нього не чув.

— Тепер про нього чули всі. Убивство — найкращий спосіб опинитися на мапі.

Детективи все далі заглиблювалися у лабіринт вітрин, проминаючи грецькі й римські мармурові бюсти, іржаві мечі й сяючі коштовності, і стара дерев’яна підлога рипіла у них під ногами. У галерею було напхано стільки вітрин, що проходи між ними нагадували вузькі провулки, і кожен поворот приносив нову несподіванку, новий скарб, який вимагав уваги.

Нарешті вони вийшли на відкрите місце біля сходів. Фрост почав підніматися на другий поверх, але Джейн за ним не пішла. Її манило до вузьких дверей, облямованих штучним камінням.

— Ріццолі? — озирнувся до неї напарник.

— Зажди хвилинку, — сказала вона, дивлячись на звабливе запрошення на перетинці над дверима: «ЗАХОДЬТЕ. ОПИНІТЬСЯ У ЗЕМЛІ ФАРАОНІВ».

Вона не могла цьому опиратися.

За дверима було приміщення з таким тьмяним освітленням, що вона мусила зачекати, доки очі до нього звикнуть. Поволі кімната наповнилася дивами.

— Ого, — видихнув Фрост, який пішов слідом за нею.

Детективи стояли в єгипетському усипалищі, стіни якого вкривали ієрогліфи та поховальні малюнки. Потайні прожектори м’яко освітлювали коштовності з гробниць. Ріццолі побачила саркофаг, роззявлений, наче в очікуванні на свого вічного мешканця. З кам’яної поховальної урни хитро дивилася вирізьблена голова шакала. На стіні висіли поховальні маски — розмальовані обличчя моторошно витріщалися темними очима. За склом лежав сувій папірусу, розгорнутий на цитаті з «Книги мертвих».

Біля дальньої стіни стояла порожня скляна вітрина. Завбільш­ки з труну.

Зазирнувши у неї, Джейн побачила фото мумії в ящику і таб­личку, на якій від руки було написано: «МАЙБУТНЄ МІСЦЕ СПОЧИНКУ МАДАМ ІКС. ЧЕКАЙТЕ НА ЇЇ ПРИБУТТЯ!»

Мадам Ікс ніколи вже сюди не прибуде, але вона зробила свою справу — привабила до музею натовпи відвідувачів, юрби допитливців, що прагнуть нездорового захвату й хоч побіжного погляду на смерть. Але один шукач гострих відчуттів пішов іще далі. Йому вистачило збоченості, щоб створити мумію — випатрати жінку, просолити усі порожнини, посипати спеціями. Загорнути її у лляні бинти, шар за шаром, як павук обплітає безпорадну жертву шовковими нитками. Джейн дивилася у порожню вітрину й уявляла перспективу вічності у цій скляній труні. Кімната раптом здалася затісною, позбавленою повітря, груди стиснуло, наче це вона була замотана з голови до ніг, і це її душили й стискали бинти. Вона метушливо намацала верхній ґудзик блузки, щоб ослабити комір.

— Вітаю, детективи?

Джейн спантеличено озирнулася й побачила у вузьких дверях силует жінки. Вона була вбрана у костюм зі штанами, який вдало облягав струнку фігуру, і коротке світле волосся сяяло, наче німб.

— Місіс Віллебрандт повідомила про ваш прихід. Ми чекали нагорі, і я подумала, що ви могли заблукати.

— У вас тут дуже цікавий музей, — озвався Фрост. — Не стрималися, вирішили трохи роздивитися.

Коли Джейн із Фростом вийшли з експозиції гробниці, жінка по-діловому потиснула їм руки. У краще освітленій головній галереї Джейн побачила, що це вродлива білявка років сорока — на століття молодша за екскурсоводку з рецепції.

— Я Деббі Дюк, одна з місцевих волонтерок.

— Детектив Ріццолі, — відрекомендувалася Джейн. — А це — детектив Фрост.

— Саймон чекає у кабінеті, проходьте за мною.

Деббі розвернулася й повела їх угору сходами; стильні човники на підборах цокали потертою підлогою. На другому поверсі Джейн знову відволіклася на цікавий експонат: опудало ведмедя грізлі шкірилося на них, наче готове розірвати будь-кого, хто підніметься нагору.

— Його підстрелив один із пращурів містера Кріспіна? — запитала Джейн.

— О… — Деббі несхвально озирнулася на нього. — Це Великий Бен. Треба перевірити, але, здається, Саймонів батько привіз його з Аляски. Я сама тільки знайомлюся з колекцією.

— Ви тут новенька?

— Із квітня. Шукаємо нових волонтерів — якщо раптом у вас є такі знайомі. Особливо потребуємо молоді, для роботи з дітьми.

Джейн не могла відвести погляду від смертельних пазурів ведмедя.

— Я думала, це археологічний музей, — сказала вона. — Як сюди пасує ведмідь?

— Насправді це музей загального профілю, тому нам так важко себе рекламувати. Більшу частину колекції зібрали п’ять поколінь Кріспінів, але ми маємо й сторонні пожертви. На другому поверсі — чимало тварин з іклами й пазурами. Дивно, але саме там зрештою завжди опиняються діти. Люблять витріщатися на хижаків, зайчики для них нудні.

— Зайчики тебе не вб’ють, — зауважила Джейн.

— Можливо, саме в цьому справа. Ми любимо, коли нас лякають, чи не так?

Деббі розвернулася й рушила далі