Роман Купчинський - Курилася доріженька, Роман Купчинський

— Ви то називаєте по-російськи, а я кажу — по-русски.

— А по-українськи?

— Нема українців, нема української мови, то не можна вимагати…

Отець Еміліян глипнув спідока на Городюка і раптом замовк. Побачив, як той здійняв окуляри і нервово витирав їх хусточкою. Знак, що директор схвилювався і що дискусія прийме за хвилю гостріші форми.

Директор вже відчинив губу, щоб заявити своє звичайне: «Я собі, отче, раз на все випрошую», — але паніматка вчас запобігла тому:

— Перестаньте ви бодай нині сперечатися. — А звертаючись до панотця: — Чи є там українці і українська мова, то побачимо найліпше на війні.

— Побачимо! — відповів панотець, але вже в більш примиримім тоні.

— На це не треба аж чекати до війни! — почав знову Городюк. — Хіба сліпий не бачить або видющий не хоче бачити.

— Може б, так вийти на город, — запропонувала пані Городюкова. — Ми собі з панею походимо, а ви собі пікета заграєте. Душно дуже в кімнаті.

Отець Еміліян радий був пропозиції. Що душно, то правда, але ще більша правда, що Городюк готов образитися і тоді два-три дні нема з ким про політику побалакати.

— Справді, ходім у сад! — підхопив думку Городюкової і підвівся з крісла.

Городюк не дуже був задоволений з того, що не дали йому виголосити промови на доказ, що український нарід був, є і буде, що москалі — варвари, що прийде час, коли «сповняться слова нашого генія Тараса Шевченка», і тому подібні речі, які так часто вкладали перед війною «м’які» в уха «твердих». Але остаточно і йому не всміхалося оминання приходства хоч би лиш короткий час. Отець Керницький хоч і кацап, але людина чесна, розумна і одинокий інтелігент у селі. За п’ятнадцять років спільного життя в Бужанах не одну словну баталію звели вони зі собою, і хоч розходилися не раз з гнівом, швидко знову перепрошувались. Їх жінки, не звертаючи уваги на гніви чоловіків, ходили до себе і помалу вигладжували розбурхані противенства. За тих п’ятнадцять літ не було, поза політикою, між ними ніяких непорозумінь. Раз тільки приязнь висіла на волоску і то — сміх сказати — через жида.

Був собі в Бужанах бідний жидок Берко, що сидів у комірнім на громадській хаті, шинкував, торгував яйцями та доставляв Керницьким м’ясо щосуботи і на всілякі оказії. На нього завзявся Городюк і хотів доконче викурити з села. Заложив громадську крамницю і виміг на громадській управі, щоби жида викинула з хати. Берко бігав як непритомний, просив у Керницького помочі, а його жінка Естерка прийшла раз з усіма бахурами і такий зчинила лемент, що отець Еміліян прирік їм помогти. Жаль йому зробилося отої матері з купою брудних дітей, що так заводила над своєю нещасною долею.

Але Городюк уперся і не послухав панотця. Жид мав клапоть власного городу, поставив на ньому нужденну хижу і перенісся туди.

— Все ж таки і їм треба жити! — дорікав Городюкові.

— Вам, отче, навіть не випадає щось таке говорити. Вони ж кров нашого народу ссали, ссуть і ще довго хотіли б ссати.

— Я вас, господине директор, не питаю, що мені випадає,— відповів ображено Керницький.

З того пішло. Ледве обидві жінки замирили якось погніваних, а то не тиждень, але рік був би тягнувся гнів.

Сад бужанської парохії розкинений був по цілому городі: сливки і вишні бігли вздовж стежок, а на грядках сиділи груші та яблуні. Але садом звався тільки один закуток, де було три великі горіхи, кілька старих яблунь та висока груша-спасівка. Там стояла в розі і альтана, в якій часто збиралось ціле товариство приходства а де літньою порою отець Еміліян з Городюком грали свою партію пікету. Ні пані Керницька, ні пані Городюкова не мали охоти до карт, тож не було для мужчин ради: вибрали таку гру, яку придумали два самітні мужчини або дві старі панни. І нині, зайшовши в альтану, сіли зараз до карт. Городюк витягнув нотес, а отець Еміліян карти, і за хвилю чути було тільки пікетові вигуки: «п’ять п’ятнайцятих», «три дами, три аси», «чотирнайцять десяток».

Пані Керницька повела паню Городюкову в іншу частину городу, де обидві мали чим полюбувати очі і набалакатися про різні господарські справи.

Наталка остала в хаті. Поспрятувала зі столу і, взявши якусь книжку, сіла собі на канапі, переконана, що зможе читати, а ще більше — що зможе докучити Петрові. Тепер він буде, певно, триматися від неї здалека, бо побачить, що вона не має охоти на балачку. Але раз у раз її очі вибігали поза край книжки і зиркали на Петра, що стояв у салоні і вдавав, що страшенно займається огляданням старого альбому, якого зміст знав напам’ять ще тому кілька літ.

Петро переглянув альбом, перелистував старий збірник «Ниви» і врешті рішився. Обтягнув блузу, поправив чуприну, потягнув носом і рушив до їдальні. Наталка розчиталася на добре, показуючи із-за книжки тільки чубок ясного волосся».

— Панно Наталко! Чи ви на мене дуже недобрі? — почав сумно.

— Вибачте, я тепер читаю.

Не зражений такою відповіддю, Петро сів побіч на канапу. Тепер бачив її профіль: чоло з маленькою морщиною над очима, тінисті вії і рівний тонкий носик, що разом з віддутими губками робили лице ще кращим.

— Панно Наталко, я вас перепрошую… Я ж нехотячи…

— …

— Слово даю.

— Добре нехотячи. То так, пане Зварич, не робиться!

— Я знаю, що так не повинен був зробити.

— Е, дайте мені спокій, я хочу читати.

— Панно Наталко, то ви таки не дасте себе перепросити!?

— …

— Я вам виясню зараз…

— Не маєте що виясняти. Це мені нічого не поможе. Признайтеся, що ви забули…

— Так, фактично… я трохи забувся… Але подумайте, чи я міг припускати, що ви… що вас там…

Наталка відірвала від книжки очі і видивилась на нього.

— Де «там»?! — запиталася здивовано.

— На річці!

— Що ви таке балакаєте?!..

— Слово даю, я думав, що ви на малинах…

— Але ж, пане Зварич… Я говорила про Золочів! Ви мені обіцяли, що прийдете до нас, як будете їхати до Золочева.

Зварич аж тепер полапався. Вчора обіцяв Наталці, що прийде перед від’їздом до неї, бо мала якісь справунки до міста. Забув і поїхав просто зі школи. Наталка за те й розсердилася на нього, що не був у неї.

— Панно Наталко, я… вибачте мені, я зовсім забув, але завтра можу поїхати знов.

Але Наталка вже про що іншого думала. Вона перебігла думкою цілу попередню розмову і, виміркувавши з цього, що Петро підглядав її