Юрій Павлович Винничук - Вілла Деккера

— Навіть не здогадуюсь.

— Я хочу, щоб ти мене сьогодні повів до цукерні, а потому прогуляємося Корсом.

У неї були такі гарні очі, що ними можна було б милуватися все життя, як і дрібними веснянками на носику та щоках. Мені хотілося, щоб вона притулилася до мене так само, як і вчора, але з порогу будинку не зводив з нас очей чолов’яга, який відчиняв мені браму.

— Гаразд,— сказав я.— Вважай, що мені теж цього хочеться.

3

Коли я постукав до помешкання ребе, двері відчинив високий, спортивного вигляду хлопець. Він мав міцну щелепу і деформований ніс, вочевидь, займався боксом.

— Ви до кого? — запитав, оцінюючи мене з ніг до голови.

— До ребе.

— Що вам від нього потрібно?

— Багато будеш знати, спухнеш. Скажи йому, що я від Кисіля.

Хлопець з ображеною міною зник, а за хвилю вигулькнув знову і кивнув мені, щоб я заходив. Ребе, вже літній чоловік, сидів за столом. Перед ним на столі парувало горнятко з молоком. Він подивився на мене привітними очима і сказав, показуючи на крісло біля себе:

— Заходьте. Знайомі Кисіля завше радо вітані в моїй хаті.

Я сів і зиркнув на хлопця, що стовбичив на порозі.

— Можеш іти,— сказав йому ребе.

Я запитав:

— Кисіль для вас зробив якусь послугу?

— У вісімнадцятому, коли поляки влаштували погром, він урятував мою родину. А що вас привело до мене?

— Кисіль сказав, що ви мені можете розповісти те, що і йому розповідали.

Ребе усміхнувся і вийняв з шухляди кілька списаних аркушів.

— Знаєте, що то є? То є листи з Констанци від наших людей, які виїхали до Палестини. Я розумію, що ви їдишу не знаєте, але повірте на слово, що зміст у цих листах ідентичний — за винятком привітань для родичів, які зосталися тут. Всі вони повідомляють, що прибули щасливо до Констанци, забрали в Бухаресті відіслані скриньки з грошима і коштовностями і сидять в готелі, чекають на корабель. А потім як відрізало. Більше жодних листів родичі не отримали. Спроби розшукати наших емігрантів у Палестині не увінчалися успіхом. На пароплав до Палестини ніхто з них не сідав. Останній їхній пункт — Констанца.

— І що це може означати?

— Я не знаю.

— А що з почерком? Родичі упізнали його?

— Так. Упізнали. Ці листи наче кимось подиктовані. І лише в кінці є кілька речень, в яких перечислено імена родичів. Тепер скажіть мені, чим займаєтеся ви і чому ця справа вас цікавить.

— Я працюю в газеті, але також помагаю комісарові поліції Обуху в розслідуванні вбивства однієї пари.

— Арнольда Коса і доньки Кисіля?

— Саме так. Окрім того, розшукую Деккера, який, так виглядає, відправляв ваших людей до Палестини.

— Не тільки він. Там ціла організація. Надалі ми стримуємо наших людей від таких необачних кроків, доки не з’ясується, куди поділися ті, що вже встигли виїхати. Зараз чиняться страшні речі. 8 травня цього року з Німеччини було вигнано до Польщі десять тисяч євреїв, які мали польське громадянство. А торік наприкінці жовтня нацисти силоміць вигнали з Німеччини на терен польсько-­німецького кордону аж 17 тисяч євреїв. Через відмову польської влади прийняти їх вигнанці опинились в украй важкому становищі. Їм довелося жити в наметах. Опинившись у скруті, вони легко піддалися на брехливі пропозиції виїхати до Палестини.

Я вийняв з кишені книжечку, в яку поскладав клаптики вцілілого документу.

— Гляньте, ребе. Що це може бути?

Він вбрав окуляри, придивився і закивав головою:

— Упізнаю окремі прізвища. Це ті, що власне виїхали. Звідки ви то взяли?

— Це все, що вдалося витягнути з грубки в хаті Альберта Коса. А ці цифри? Що вони означають?

— Та менша — безперечно, кількість членів родини, а більша — гонорар, який вони платили чи то Косу чи його фірмі.

— А у вас є своя версія?

— Є. І вона мені не подобається. Я думаю, що цих людей вже нема на світі. Їх пограбовано і вбито.

— А можливо, є інший варіянт. Можливо, вони сіли на корабель, але не до Палестини.

— В будь-якому разі вони повинні були б зголоситися до родичів.

— Яку тут роль може грати совєтський консулят, з яким дуже тісно співпрацював Кос?

— Відомо яку: вони депонували кошти емігрантів. Мабуть, щось у них пішло не так, як планувалося.

— Ну що ж, дякую вам. В будинку Коса я натрапив на папки з документами на еміграцію. Усі прізвища я переписав. Залишу вам копію. Ці люди ще не виїхали. То, можливо, вдасться їх врятувати.

— Добре, дякую. Шмулику, проведи пана репортера.

Я вийшов з будинку і в брамі зіткнувся з Ґіпсом. Позаторік ми з ним і його нерозлучним кумплем[24] Швелєром незле погуляли на Левандівці, помстившись за побиту дівчину.

— О, Марку! А ти чого до ребе ходив? Ти шо, може, перейшов у нашу віру?

— Нє, мав справу. А ти чого йдеш до нього?

— Та, курди молі, Швелєр пропав.

— Як пропав?

— А во, дурний, зібравсі до Палєстини, поділилисмо наші гроші, які вклали в крамницю, він то всьо комусь здав, а відтак тото мали му доправити до Бухаресту. З Бухаресту я від него листа дістав. Писав, жи всьо в порядку. Потім прийшов лист з Констанци…

— Що він сидить в готелі і чекає на корабель?

— Йо! А ти відки знаєш?

— Ребе показав мені такі самі листи від інших, хто виїхав.

— Ов! То може бути якась каламація[25] з ним?

— Не лише з ним. Але піди з ребе перебалакай. Маєш ті листи?

— Маю. Власне хочу му показати. А ти чуєш — як треба помогти… ну, знаєш… комусь писка напуцувати, то дайсі чути.

— Йо.

— Ну, то ґіт[26]!

4

Вся Академічна від пам’ятника Фредрові аж до Оперного театру називається в народі Корсом, як, зрештою, і в деяких інших містах, що перебували під берлом бабусі Австрії. Корсо — прогулянковий терен, який роїться від перехожих щовечора в будні, а в неділю — по службі Божій аж до пізнього вечора. Корсом не ходять, Корсом гуляють вільним кроком у двох зустрічних керунках, що дозволяє побачити чимало знайомих і вклонитися одне одному — звичай, який прийшов до нас із Венеції. В неділю тут збираються найбільші тлуми, які, зробивши два-три кола, зникають у цукернях та каварнях, а закропивши душу, розбрідаються по хатах на обід. Тут можна побачити безліч людей, починаючи від гімназисток останніх двох років гімназії, яким уже можна дефілювати й показувати свої принади, і завершуючи поважними панами й панями, які показують свої вбрання.

Разом з тим Корсо не однорідне, а ділиться на окремі відтинки. Відтинок від Оперного до Ягеллонської[27] облюбувала єврейська еліта. Наступний відтинок до Марійської площі привабив представників усіх націй і різного віку, так само, як і від Марійської до Фредра з тим, що цьому відтинку надавали перевагу гімназисти і студенти, хоча також і професори, які то поблажливо-усміхнено, то насуплено зустрічалися очима зі своїми учнями.

На Корсо панували свої правила ввічливості, ніхто ні за ким не озирався, навіть за самотніми паннами, ніхто не піднімав голосу, всі розмовляли упівголоса, а то й пошепки, не зупинялися, побачивши знайомого, а швиденько домовлялися про зустріч