Василь Биков - Знак біди

мало находився він у Висілки, напросився в селі, та хто віддасть? Кожному в господарстві найперш треба коня. Зате в містечку йому пощастило більше, і він згадав свою головну як на такі часи заслугу.

— А гасу хто роздобув? Не я?

— Ой, гасу! Сміх та й годі — гасу! Он люди солі мішками натягали. Сірниками запаслися. Навіть цукром. А цей бутель гасу приніс — сміх та й годі...

— А що? Гас узимку — знаєш! Мало в кого, а в нас є.

— Мовчав би! Гасу... І оце, свояка знайшов! Товариша по чарці! Аби він мій свояк був, я б його помелом із хати. Зрадник! А він горілку з ним дудлить, частує його. Ось німці прийдуть, тоді їх почастуєш.

Двері до сіней були відчинені. Степанида увихалася то до печі, то до сіней, в комірчину, дзоркала коновкою у відрі, розводила пійло. Тепер, коли вони лишилися самі, вона не стримувалась, виказувала все, що намуляло за ці тижні і на нього, і на війну, і на життя. Петрик здебільша мовчав — що він міг сказати їй, чим заперечити? Він відчував її правду, але ж не хотів поступитись і своєю, кволуватою, але так само близькою йому правдою, що скривджено ворушилася в душі, не бажаючи будь-кому скоритись.

— Прийдуть — почастуєш. Куди дінешся? — тихо зауважив він, думаючи, що жінка, мабуть, не почує. Але вона почула, і це обурило її вкрай.

— Ну це ти частуватимеш! Я не буду. Я заберуся з коровою в ліс. Щоб очі мої не бачили.

— Велика біда! — сказав він, також уже гніваючись. — Іди! Обійдуся!

— Атож, обійдешся! Думаєш, питимеш тут? Підлижешся до них? Та вони твоє вип’ють і тебе ж мордуватимуть.

Петрик поривався щось сказати, та тільки рукою махнув: Степаниду не зупиниш. Хіба щось утовкмачиш бабі всупереч її волі? Те, що для тебе яснісінький день, їй здається темною ніччю. Спробуй доведи, що сьогодні їй добре поталанило, бо Гуж пом’якшав, випивши, та й не став дуже до них придиратись, що він, може, справді покриває її перед німцями. Сам же сказав: рідня. Тому не завадить бути з ним у згоді, якось піддобритись, може, завести дружбу. Звичайно, він пияк, негідник, німецький лакуза, але ж він — влада. Ніби йому, Петрикові, велика радість пити з ним горілку, прислуговувати та ще й терпіти його збиткування? Але, як хочеш жити, мусиш терпіти не таке. З вовками жити — по-вовчому й вити.

Правда, те слушне міркування тільки плутано марилось у його зачмеленій голові, а вголос він стримано, тихо огризався на Степанидині напади, знаючи: під гарячу руч їй краще не перечити, бо твоє однак зверху не буде.

Степанида ж тим часом, здається, все виказала і якось ураз затихла. Спершу вона аж напудилась, як побачила в хаті чужих, а тоді потроху посміливішала, надто як розгнівалась. А розгнівалась вона скорше на Петрика, за його нахабний напад на неї з криком, командою та ще перед цими негідниками. Нехай би кричав та наказував, як вони удвох у хаті лишилися, але ж ні, тепер він мовчить чи знай буркає щось на своє виправдання. А тоді в його лайці вона відчула ниций намір викрутитись перед цим Гужем, догодити йому тим, що зневажити її. А зневажати себе вона не дозволяла нікому, завжди могла постояти за себе. Висілківці й досі пам’ятають, як колись на колгоспному сході вона вимерзила[21] перед представником району їхнього комірника — злодія й пияка Солов’я, як того потім зняли з комірника і навіть хотіли судити. А коли вона була ланковою у льонарів і Кандибишин зять доніс, нібито її жінки крадуть уночі льон, вона домоглась перевірки, навіть обшуку у всіх; кілька разів їх зупиняли на стежці, шукали в жінок у пазухах, під спідницями, та марно, і той наклеп із них зняли.

Вона розгонисто сікла сікачем траву в коритча. У розчинених дверях біля порогу було світліше, січка кидала гиччям на вичовгану долівку, на її порепані босі ноги, і вона гірко думала, що з Петриком такої клятої години пропадеш як стій. Головне — в нього немає жодної твердості, чоловічої поважності, з кожним він ладен погодитись, підтакнути, хоч той бреше безбожно. Ніби покора людська робить їх добрішими. Навпаки. Не даси одкоша зразу — не забаряться вилізти на шию і їздитимуть, скільки заманеться. Вона змалку знала цього висілківського Гужа, що за колективізації кудись утік від розкуркулювання, а тепер ось знову з’явився з гвинтівкою в руках, щоб відомстити декому за минуле та дудлити горілку. Але вона не забула своєї останньої зустрічі з ним у тридцятому році й повік йому не забуде її. Хоч він і з гвинтівкою. Так само як і тому Колондьонкові, якого роками ненавиділо село аж до самої війни, коли він пішов за першою мобілізацією до війська, та через місяць повернувся, люди казали: німці з табору відпустили. І він прибрів до містечка, схудлий, у військовому лахмітті, з вошима на загривку. То ось тепер відпасається на поліцейських харчах.

Вони обидва з гвинтівками, влада їхня над людьми велика, вони все можуть. Але вона їх не боялася, бо не поважала. Що більше — вона їх ненавиділа. Зрештою, їй не було до них діла, у тому житті, що звалилось на світ, вона відчувала перевагу своєї справіку сповідуваної правди і, поки в неї було те відчуття, могла сміливо дивитися в очі кожному.

По подвір’ю, під тином та по буряках у городі неприкаяно дибали її цибаті молоді курочки, щось там дзьобали. Неслися тим часом три старі курки, за якими Степанида аж трусилася, — здавна від яєць йшов увесь її грошовий дохід, якась копійка, завжди потрібна у господарстві. Зібравши зо три десятки, вона несла яйця до містечка, міняла на щось потрібне чи продавала містечковим за гроші. Без курей було ніяк. «Треба б усипати їм якогось зерна», — подумала Степанида, але вона поспішала на поле і для курей уже не мала часу. Швидко винесла піввідра мішанки поросяті, розчинила низькі дверцята засторонку, і те, зачувши господиню, жваво заворушилось у соломі. Вона опустила мішанку в куток, постояла хвильку, милуючись, як кабанчик завзято зацмокав у відерці — аж вуха затремтіли. Невдовзі він уже заліз туди передніми ногами й перекинув його. Степанида поправляти відерце не стала — знала: і так виїсть геть усе.

Однак треба було бігти в поле — в Овечій Балці прив’язана