Кіндратій Давидович Татарішвілі - Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі

жорстоко картав тих, хто торгував невільниками. Чимало полонених, уже відібраних до відправки в Стамбул, вдалося йому звільнити. Простий народ боготворив отця Маркоза, знатні люди не любили його, але мимоволі поважали за безкорисливість, людинолюбство і стійкість; до того ж священик був великим працелюбом і вважався заможною людиною. Про нього відгукувалися з великою пошаною і похвалою не тільки в Гурії, але й в Імереті й Самегрело.

Та ось доля немов посміхнулася злощасній Грузії. Як після грози, грому і буремних потоків зливи виблискує сонце і своїми променями дарує надію на відродження, так і для розореної і знедоленої Східної Грузії з’явилася втіха: то був уславлений герой — «Маленький кахетинець» — цар Іраклій. Його меч нещадно карав турків і персів, лезгин і кизилбашів, які нападали на Грузію. Іраклій не тільки вигнав ворогів зі свого царства, але й змусив їх тремтіти навіть у власних володіннях.

1752 року цар Іраклій з півторатисячним загоном завдав поразки поблизу Єревана претендентові на перський престол Азат-хану, під орудою якого було вдесятеро більше військо, озброєне гарматами. Ця перемога покрила його меч і його армію новою славою. Він показав усій Азії, що розорена Шах-Аббасом[21] і приречена на загибель Грузія відродилася, зміцніла і буде жити.

Водночас, здавалося, доля всміхнулася і Західній Грузії. Тоді ж, коли цар Іраклій здобув блискучу перемогу над Азат-ханом, в Імереті зайняв престол цар Соломон Перший, який прославився добрими ділами та милосердям. Він поріднився з правителем Самегрело Отією Дадіані і підпорядкував собі непокірних і зухвалих князів. Одних він покарав, інших вигнав, а декого обласкав. Найсуворішим наказом він заборонив работоргівлю. Цар Соломон неодноразово завдавав дошкульних ударів османам, і хоча не з усіх фортець йому вдалося вигнати їх, однак він сильно обмежив їх свавілля і зумів сильно похитнути їхнє панування. Цар Соломон підняв бойовий дух імеретин, оживив край і поклав початок його відродженню.

Хто міг більше, ніж отець Маркоз, радіти поверненню до мирного життя? Як тільки покотилася слава про подвиги царя Іраклія, священик відчув себе на сьомому небі. Він денно і нощно благав Бога про благоденство царя і перемогу його зброї. Коли ж в Імереті зійшов на престол цар Соломон, священик Маркоз Дабадзе, охоплений радістю, надіслав листа новому володареві. Отець Маркоз привітав Соломона з воцарінням, описав йому тяжке становище Імереті і висловив надію на те, що Іраклій і Соломон пліч-о-пліч захистять країну зі сходу і заходу і допоможуть їй відродити втрачену гідність і колишню славу.

Цар Соломон і раніше чув про священика Дабадзе і був дуже втішений його листом, тим більше, що духовенство того часу не відрізнялося ні розумом, ні високою моральністю. Якщо навіть первосвященики брали участь у постачанні невільників на стамбульські ринки, а вже про нижче духовенство годі й говорити!

Цар наказав послати священику Маркозу Дабадзе лист подяки, підбадьорити його, пообіцяти заступництво та нагородити підрясником з добротного сукна й чобітьми на теплій підкладці.

Лист царя надихнув і обрадував Маркоза, який бачив у Соломонові захисника пригноблених. Та царське благовоління обурило недругів священика — князів і їх поплічників, які займалися купівлею і продажем невільників. Вони перейнялися ще більшою ненавистю і заздрістю до отця Маркоза, однак змушені були вдавати, що зважають на волю священика, який перебуває під високим покровительством, вимушено ставилися до нього шанобливо, були з ним ласкаві і навіть вдавали, що поділяють його погляди. Та Маркоз добре розбирався в істинних почуттях людей і твердо тримався обраного шляху. Нічиї вихваляння не дурманили йому голову, а ворожнеча і загрози не лякали його.

— Маріка! — покликав Маркоз дружину.

— Чого тобі?

— Ти чимось зайнята?

— Та хіба я сиджу коли-небудь без діла?! Чешу шерсть. Хіба ти не бачиш — твої пачічі[22] порвалися?

Отець Маркоз подивився на свої пачічі; справді, вони були в дірках, але він досі не звертав на це уваги. Поглинутому справами священику було не до цього.

— Дякую, Маріко. Ти вчасно подумала про це, — із задоволенням відповів священик. — Отже, до Успіння Богородиці у мене будуть нові пачічі! А де Лерцаміса?

— Пішла по воду.

— Дуже добре! Знаєш, про що я хотів тебе попросити? Знайди мені ефуті[23]. Хочу дізнатися, коли буде молодий місяць, — треба починати щеплення живців до плодових дерев.

Через деякий час на порозі з’явилася невеликого зросту стара жінка з приємним обличчям. В одній руці вона тримала клубок вовни, а в іншій — доволі велику книгу в чорній палітурці. Жінка передала отцю Маркозу книгу, а сама повернулася до перерваної роботи.

Священик почав гортати ефуті.

— Січень, лютий, березень, квітень, — промовляв він тихо і, відшукавши потрібне місце, почав вираховувати.

— Благослови, Господи, пастиря! — почувся голос, і в кімнату ввійшов селянин з короткоствольною рушницею на плечі.

— Теодорик! Що трапилося, синку? У тебе якась неприємність? — ласкаво звернувся до нього священик.

Селянин підійшов до Маркоза і прийняв благословіння.

— Ні, отче! — дещо розгублено відповів Теодорик. — Мене послав князь. Пані Родам занедужала і просить вас завітати. Хоче причаститися.

— Ох, любий! Що це сталося з княгинею? Минулої неділі вона була в церкві і почувалася добре.

— Та що минулої неділі! Ще сьогодні вранці княгиня була здорова і раптом занедужала, щось із сердцем погано.

— Князь Гіоргі вдома?

— Ні, отче. Зволив відбути в Джуматі.

— Та-а-ак, — протягнув священик і провів рукою по довгій білосніжній бороді. — Гаразд, гаразд, сину мій, ходімо, зараз ходімо! — сказав священик, закрив книгу і став збиратися в дорогу.

— Привести мула, отче? — запитав Теодорик.

— Ні, синку. Доберуся і пішки. Завтра неділя, і мені треба ще підготуватися до обідні. Поки приведеш і осідлаєш мула, витратимо зайвий час, — неквапливо відповів отець Маркоз, повісив на груди ковчежець зі святими дарами і попрямував за Теодориком.

V

На Нігоїтській височині, зарослій вічнозеленим лісом, розкинулася садиба князя Гіоргі Чорішвілі. Княжий двір займав неабияку площу. З одного боку двору, на рівному місці, стояв критий дранкою просторий будинок. У ньому проживало сімейство князя і там же приймали почесних гостей. Поблизу цього будинка стояв будинок менший, де ночували менш знатні гості.

Трохи віддалік були розкидані дощаті і плетені з лози хатинки, криті очеретом, тобто кухня, стайня, пекарня, соколятня тощо. З іншого боку двору, в низині, що прилягала до струмка, виднілося близько двадцяти маленьких хаток, у яких тулилася дворова челядь.

Сонце вже сідало, коли отець Маркоз, у супроводі Теодорика, зайшов на подвір’я князя. Священика зустрів син князя — Олександр. Він шанобливо