Нечуй-Левицький - Бурлачка, Нечуй-Левицький

й жартуєш, а зо мною не хочеш,- сказав Ястшембський і смикнув Василину за руку так, що вона впала на його коліно. Ястшембський вхопив її за тонкий стан і посадив собі на коліно. Василина штовхнула його кулаками так, що крісло на коліщатах покотилось з паничем, а Василина одскочила од його, як несамовита.

Ястшембський зареготався.

- Та й бриклива ж ти, дівко, а ще й молода! - сказав Ястшембський і при тих словах схопився з крісла, погнався за Василиною і впіймав її серед світлиці.

Василина важко дихала, як птиця, що попалась в небезпечні руки. Вона втратила силу і стояла серед хати мовчки. Ястшембський заговорив до неї тихо й ласкаво.

- Ну, чого ж ти розсердилась, дурна дівчино! Я пожартував трохи з тобою, та й годі. Я ж тебе не з’їв? Правда, я тебе не вкусив? Та й дика ж ти, як лісова коза. Мабуть, ти й людей не бачила в своїх комарівських лісах.

- Авжеж, таких, як ви, не бачила й досі,- голосно крикнула Василина,- пустіть мене, я піду собі додому. Не хочу ні вашого керсета, ні ваших червоних чобіт. Я піду собі до батька й будлі-де знайду службу.

- Цур дурної-навісної! Сьогодні найнялася, сьогодні й одійдеш. Це гарно! А що за тебе скажуть люди? Йди, лишень, до пекарні та пополуднуй. Скажи Одарці, щоб пішла до комори та взяла чого тобі на полудень,- сказав ласкаво Ястшембський і сам вивів Василину за руку за двері.

Червона, як жар, злякана й засоромлена, пішла Василина в пекарню. Всі молодиці глянули на її стривожене лице і почали сміятись. Ястшембський зараз надійшов в пекарню і звелів Одарці мерщій видати полудень челяді.

Василина наче впала на лаву, її серце перестало тривожно тріпатись. Вона почувала, що на її губах горить папський поцілунок; вона неначе й досі почувала на щоках, на руках, на плечах панські м’які і, разом з тим, дужі руки.

Ястшембський папився чаю, звелів запрягти коні і по-їхав до сусід паничів на карти. Виїжджаючи з двору, він звелів Одарці поприбирати з стола і показати Василині, як ходити коло самовара й де ховати посуд.

Тільки що панич виїхав з двору, Одарка й Ярина вбігли в покої і заходились коло самовара. В чайникові було ще доволі чаю. Сахарниця була замкнута, але в їх десь знайшовся й сахар. Одарка сіла за стіл по один бік на старомодній шляхетській канапі з високою спинкою, такій здоровій, як добрий віз; а Ярина вгніздилась по другий бік. Вони обидві порозпирались зовсім так, як посесорові тітки. Одарка з повагою обперлась ліктем об товсту та круглу, як колода, подушку, що лежала впоперек канапи, і закотила очі під лоб, дивлячись на стелю. Вона звеліла Василині налити два стакани чаю. Василина налила і подала їм обом стакани.

- Сідай же, Василино, з нами до столу та вчись пити чай. Та тільки не викажи на нас панові. Адже ж і ти п’єш з нами чай?

- А навіщо мені виказувати? Хіба мені пан батько чи дядько?

- Поживеш в пана, то порозумнішаєш,- сказала Одарка, сьорбаючи холодний чай.- Пам’ятай, що тобі доведеться з нами жити, з нами їсти й пити. Ми сьогодні в пана, а завтра деінде. Чи мало він попроганяв дівчат та молодиць, кращих за нас? Прожене він і нас, як трохи підтопчемось: я його заздріваю в цьому.

Василина сіла коло стола і випила стакан чаю. Чай здався для неї дуже смачний. Після чаю молодиці пішли нишпорити по покоях, по закутках. Одарка стала перед одним дзеркалом і перев’язала собі наново хустку на голові; Ярина чепурилась перед другим. Василина й собі не втерпіла: вскочила в кабінет і заглянула в кругле дзеркало в срібних рамах, що стояло на столі. Вона глянула на свої очі, на брови, на квітки на голові і засміялась сама до себе. Осміх був такий дивний, зуби були такі білі та дрібні, що Василина трохи не крикнула:

- Ой гарна ж я, гарна! Брови мої, як шнурочки, очі, як терночок! Ой боже мій, яка я гарна. Он чого панич так чіплявся до мене!

Одарка заглянула в кабінет. Василина одскочила од дзеркала.

- Ярино! Чи ти ба! Панич забув ключі од комори,- гукнула Одарка.

- Невже! Де ж вони? - обізвалась Ярииа.

- Осьдечки, коло дзеркала на столі! - сказала Одарка і вхопила ключі.

Ярина кивнула й моргнула на Одарку, показуючи на Василину.

- Йди, Василино, трохи погуляй абощо. Все одно тобі нема роботи,- сказала Одарка.

Василина вийшла за двір, а Одарка з Яриною бігцем побігли до комори, хватькома набрали сиру, масла, яєць, меду, крупів і всякого поживку й ледве донесли до пекарні. В пекарні, замість несмачного кулешу, молодиці розпочали готувати собі таку вечерю, яку не щодня їв і сам Ястшембський.

Василина вийшла за двір і пішла понад ставком на греблю. Тудою йшов шлях на Комарівку. Півдня вона побула в чужому домі, між чужими людьми, і людьми якимись чудними, а за того півдня її взяла така нудьга, що в неї була думка піти в Комарівку і не вертатись до пана.

Василина тихо йшла через греблю під високими, старими вербами. Сонце тільки що зайшло. За ставком, за садками червоніли хмари, неначе обсипані рожами. В тихій воді було видно синє глибоке небо. По йому неначе десь глибоко-глибоко під водою плавали червоні лебеді. Василина задумалась. Проти неї з-за млина вийшов Василь Кравченко. Василина стала, аж злякалась.

- Добривечір, Василино! От тепер ти в нас у Журавці,- сказав Василь.- А я оце йшов до панського двору, думав, чи не побачуся з тобою.

Василина ледве опам’яталась. Її дума літала над Ко-марівкою, коло батькового садка, коло матері. Вона стояла і мовчки дивилась на Василя.

- Чого це ти, Василино, мовчиш? Чи не впізнала мене, чи що?

- Ба впізнала... Я йду та все собі думу думаю. Одна дума снувалась за другою. Ти мене аж злякав,- тихо сказала Василина.

- Невже я став такий страшний? Півдня побула в дворі і мене вже злякалась.

Василина пильно дивилась Василеві в вічі: ті ж чудові чорні очі, ті ж чорні брови на широкому лобі, ті ж чорні кучері, та чогось