Костянтин Тур-Коновалов - Крути 1918

– Чому ви мені все це говорите? – французькою поцікавився Поль.

– Та тому, добродію мій, що на пальчику у вас перстень із чималим камінчиком, та й накладки на портсигарі золоті… І вдягнені ви, даруйте, не на часі, – теж французькою відповів співрозмовник. – Я б остерігся отаким дженджиком у місто виходити.

Поль окинув оком чоловіка і збагнув, що той має слушність. Пан торговий представник на людину свого статусу аж ніяк не скидався – ну, щонайбільше продавець у посередній крамниці. А то й узагалі хазяїн крамниці металевих виробів.

– Дякую. – Поль підняв капелюха. – Не забуду скористатися вашою порадою.

Співрозмовник мовчки кивнув, не відводячи погляду від пристані, що наближалася.

У сутінках «Ізабель» нарешті пришвартувалася. Довкола гриміли візки з багажем, метушилися приїжджі й радісно скрикували ті, хто їх зустрічав. Попри абсурд, що панував у країні, попри те, що влада мінялася, як карти в руках шулера, для обивателя все залишалось як було (принаймні так видавалося Полю). Перевдягнувшись за порадою незнайомця, він зійшов трапом і розгледівся. Невеличкий саквояж – наповнений пляшечками парфумів, адже зараз він був представником французької парфумерної компанії, – майже не відтягував руку. Багаж – загалом теж нічим не примітний одяг, взуття та роман про пригоди детектива – мав бути доправлений у солідний, але не найдорожчий готель. Одне слово, Поль не метушився. Зовні не метушився, як будь-який пасажир, упевнений у своєму сьогоденні.

Поль піднявся славетними Потьомкінськими сходами й зупинився біля афішної тумби. Так, місто жило, мов нічого й не було: театр «Еспрес», що «навпроти Пасажу», запрошував глядачів на «нову грандіозну картину» «У владі сну», Малий театр у Колодязному провулку давав оперету-фарс «Пікантна інтрижка», а в «Кометі» анонсували гастролі відомого артиста Леоніда Утьосова.

Поль роззирнувся – все було нібито спокійно, але чуття його ніколи не зраджувало: за ним стежили. Он той товстун… І оцей невисокий хлопчина в костюмі з іскрою надто пильно придивляється. А в кінці алеї біля іншої тумби надміру уважно розглядає афіші високий сухорлявий пан у тужурці та кепці.

«Ага, ось нарешті й посланець генерала… Савицького, здається», – подумав Поль, прикурюючи сигарету.

Він відірвався від тумби і неквапливо рушив назустріч чорнявому чоловікові з темними тоненькими вусиками. Той тримав у руках розкішний портсигар із хрестом і мацав себе по кишенях. Завваживши Поля, ступив крок назустріч:

– Я забув запальничку, дозвольте прикурити?

Поль кивнув і обернувся. Довкола юрмилися люди – і «чиста» публіка, і ті, кого можна було б назвати рибалками й вантажниками. Он пробіг хлопчик-газетяр, вигукуючи щось російською. Поля не полишало відчуття, що він на сцені й усі навкруги стежать тільки за ним. Навіть його візаві, що прикурив нарешті сигарету, був вочевидь заклопотаний.

– Ходімо в машину, тут вітряно! – пробурмотів французькою Олекса.

Поль побачив біля хідника авто з прочиненими дверцятами і кивнув на знак згоди.

Уже майже стемніло, коли високий сухорлявий пан, якого ґевал назвав Бергом, з’явився в пакгаузах порту. Усе було скінчено – приїжджий француз лежав у калюжі крові. Ґевал і найняті ним люди, добряче побиті (тут Берг мимоволі осміхнувся), оточили невисокого кремезного чоловіка з тоненькими вусиками. На руці, яку той притискав до тіла, виднілася свіжа кров. Але другою рукою незнайомець стискав браунінг, який і підняв на Берга, ледве той вийшов із темряви під світло жовтого ліхтаря.

– Добродію, вам краще віддати те, що сховано в он тій кишені. – Берг дістав «бульдог» і вказав пістолетом на пальто Олекси.

– Так, звісно. Тільки заберіть своїх людей. Мало всю справу не зіпсували, телепні.

– Но-но, тихіше, дядьку… – розпочав було один із нальотників, але замовк під недобрим поглядом ґевала.

До речі, й сам ґевал не втямив, що відбувається і де взявся цей кремезний офіцер (кого-кого, а офіцерів він міг визначити безпомильно в будь-якому одязі). А вже про яку саме «справу» той торочить, узагалі не мав поняття.

– Про що ви, любий? – Берг перейшов на німецьку.

– Про те, – також німецькою відповів Олекса, – що в цьому конверті тільки невелика частина того, що так вас цікавить, пане Берг.

І всміхнувся, дивлячись на приголомшеного німця. Гра виявилася ще цікавішою, ніж передбачалося. Навіть біль, відчув Олекса, ненадовго вщух.

– Ну ось і все, медам, прошу вас розійтися по своїх ліжках і лягти спати. Для випускниць завтра підйом о дев’ятій ранку, бо попереду бал… На добраніч!

Вихованки неструнким хором відповіли: «На добраніч, мадам», – і класна наставниця залишила дортуар. Її слова змусили серця дівчат закалатати. Який там сон, коли на них чекав бал! Той самий, про який мріє кожна кофулька від вступу до Інституту, адже цього дня найкращим випускницям вручають шифри, а невідмінницям – похвальні листи. І цього вечора, нарешті, на бал дозволяють запросити рідних. Та й не тільки їх.

Хай там як, але в дортуарі нині зібралися найдавніші та найближчі подруги – Софія Яворська, Оксана, Олена фон Тальберт (подруги звали її Олесею) та мила Тамара Нададзе, яка більше від усіх мріяла про випускний: за довгі сім років вона вже майже забула свій прекрасний Тифліс і чекала повернення. Так, напевно, усі ці довгі сім років.

– Ну, любі, ось і настала наша остання ніч у цих стінах. Чи будемо ми згадувати наш Інститут, чи збережемо нашу дружбу?

– Які ж тут сумніви, – у низькому голосі Тамари зараз виразно чувся акцент. – Сім років пліч-о-пліч, в одному дортуарі. Скільки разів ми рятували одна одну на іспитах! А ваша гостинність на вакаціях – як забути дні у вашому маєтку, шерочко Яворська.

Софія кивнула: Тамарі справді не забути ті дні. Хоча маєтком їхній будиночок у селі назвати все-таки язик не повертається. Ось у Савицьких – так, маєток… А Яворські збідніли вже майже сто років тому, тільки пенсія батькова й тримала. Навіть за навчання Софії сплачувала державна скарбниця.

Дівчина всміхнулася, згадавши, як вони разом із сусідськими хлопцями, братами Савицькими, ходили на пасіку.

Так уже влаштована людина: погане, дивне, болісне ми прагнемо скоріше забути, незрозуміле – пояснити чи теж викреслити з пам’яті, і тільки хороше, світле, добре, сповнене надій – залишити в ній назавжди.

– Так, люба, той мед, гадаю, ми пам’ятатимемо.

– А найдужче твої кавалери, Софійко, – усміхнулася Тамара.

– Та які там кавалери, вигадала таке, Нададзе…

– Ох, Софіє, чи ж я не бачила, як вони дивилися на тебе минулого літа – і старший,